3.4. 

Зараз, стоячи на терасі й випускаючи першу за три роки сизу цівку диму, прокручую цю розмову знову і знову. Вона мене зневажає? Безумовно. Вона мені не вірить? Очевидно. Але вона нервує поруч зі мною так само сильно, як і тринадцять років тому. 

І те, що вона залишила дівоче прізвище, дає мені купу приводів для роздумів. Тіно, ти можеш будувати скільки завгодно кав’ярень і ресторанів, але ти не змогла викреслити мене так само легко, як я, дурень такий, колись викреслив себе з твого життя. І я зроблю все, щоб ти про це згадала. 

Скажеш, я цинік? Можливо. Але в моїй професії цинізм — це просто здатність називати речі своїми іменами, не розмазуючи соплі по гербовому паперу. Я звик оперувати фактами, а факти сьогодні говорять на мою користь: ти пам’ятаєш все. Кожну секунду тієї ночі, кожну мою обіцянку, яку я розтоптав своїм від’їздом. 

Ехх, який же я тоді був дурень. Адже вчитися у столиці зовсім не означало потреби розривати з тобою… 

Я затягнувся так глибоко, що обпекло легені. Тіна — так, вона тепер саме Тіна — думає, що її “залізна обгортка” захистить її від мене. Вона думає, що якщо називатиме мене по батькові, то я забуду, як її шкіра пахне липовим медом і дощем. Наївна. 

Всі ці тринадцять років вона виринала в моїй пам'яті в найбільш невідповідні моменти: посеред нудних судових засідань, у відображенні нічних київських вітрин, у рисах облич жінок, з якими я намагався побудувати щось схоже на стосунки. 

Але останні кілька місяців цей привид став майже відчутним. Можливо, річ у тому самому розлученні з Анжелікою, яке остаточно зняло з мене рожеві окуляри й залишило в порожній квартирі наодинці з питанням: “Де я звернув не туди? І, головне, чому?!”

А можливо, це передчуття. Я професійний адвокат і знаю: коли ти занадто довго ігноруєш справу, вона однаково повертається до тебе на доопрацювання. Коли я побачив її прізвище в документах Горового, то зрозумів, що це мій останній шанс на апеляцію в суді власної совісті. Я мав зрозуміти, на що вона перетворила той біль, якого я їй завдав. І побачене мені водночас і сподобалося, й налякало до чортиків.

Її самотність — а в тому, що вона самотня, я тепер був упевнений на всі сто, — це не випадковість, а закономірність. Так-так, саме закономірність. Вона чекала? Чи просто не знайшла нікого, хто зміг би заповнити ту прірву, яку я залишив? 

У будь-якому разі, її дівоче прізвище на бейджі сьогодні сяяло для мене яскравіше за всі вогні нічного Тернополя. Це був мій зелений коридор, якщо хочете.

Розчавлюю недопалок об край попільниці, відчуваючи дикий прилив азарту. Завтра я прийду до неї в кабінет. Розкладу перед нею цифри, графіки й умови контракту Горового. Я буду тим самим професіоналом, яким мене знають мої найкращі клієнти. 

Але між рядками кожної юридичної норми вона читатиме моє послання: “Я повернувся, Харитю. І цього разу я не здам свій квиток”. 

Вона мене пошле?! Не думаю… Ні, звісно, вона має на це право, але… чому ж тоді на її пальці досі немає обручки?

Подивимося, Тимофіївно, на скільки вистачить твоєї витримки, коли ми залишимося за зачиненими дверима офісу. Бо аудит серця не передбачає права на апеляцію.

А мій “аудит” тільки починається. І його головною метою будуть не твої активи, а твоє серце, яке, я впевнений, досі б’ється в такт моєму, попри всі твої претензії на Тимофіївну й Павловича. Тільки як тебе переконати в тому, що ти мені досі потрібна, хоча в тому, що ми не разом, на сто відсотків винуватий я?!