3.3. 

Ехх… якби тільки можна було повернути все назад! Але про це не варто навіть мріяти, краще думати про те, як виставити пропозицію мого клієнта у найвигіднішому для неї світлі, бо, як я розумію, ця пропозиція буде далеко не єдиною після сьогоднішнього вечора. 

…Двері кав’ярні відчинилися, і я відчув, як у легенях забракло повітря. У залі було повно людей, пахло успіхом і дорогими напоями. Але я бачив тільки її. Вона стояла біля такого собі місцевого бізнесмена Ковальчука, який любив освоювати різні ринки, вважаючи себе “хазяїном” області. 

Я знав його, він був одним із тих, кого Горовий планував відсунути від інвестицій у мережу Харитини.

Вона сьогодні справді мала бездоганний вигляд. Строгий, хоч і літній, льняний брючний костюм, модна сучасна зачіска, погляд — холодний і розважливий. Куди подівся той сонячний зайчик, якого я пам’ятав зі школи? 

Ця жінка зараз виглядала так, ніби могла купити й продати цей зал двічі, навіть не кліпнувши оком. 

Підходжу ближче разом з групою інших гостей з Києва, які, як зрозумів пізніше, теж трохи запізнилися, як і я. Поки крокував від дверей, намагався вгамувати серце, яке раптом почало вибивати чечітку об ребра. 

Хоч і звик до складних процесів і важких опонентів, але зараз відчував себе пацаном, що йде на екзамен, до якого не готувався.

— Привіт, Харитю… — голос підвів, прозвучав дуже низько, майже інтимно для такого натовпу.

Вона обернулася. На коротку мить у її очах — отих величезних сірих дзеркалах — щось вибухнуло. Те саме світло, яке я бачив у день нашого випускного. Але заслінка впала миттєво. Вона виставила такий щит, об який можна було зламати зуби.

— Для вас я Харитина Тимофіївна, Матвію Павловичу.

Це був не просто удар під дих, це був професійний аперкот. Я мимоволі всміхнувся. Моя дівчинка не просто виросла, вона перетворилася на крижану скульптуру власного успіху. Вона більше не чекає на принців чи дива, вона сама видає дозволи на їхню появу.

Я зумисне ковзнув поглядом по її руках — тонкі пальці, жодної обручки. Потім затримався на бейджі. Купайло. Вона не змінила прізвище. Значить, ніяких офіційних шлюбів за ці тринадцять років не було. Ця думка підживила мою самовпевненість, наче чистий кисень — вогонь. Якщо вона вільна, то стіна між нами — це лише питання часу й вибору правильних інструментів.

— Ти змінилася, — кажу, скорочуючи дистанцію до мінімуму. — Я приїхав подивитися, чи ти справді стала такою залізною, як про тебе пишуть у ділових звітах. Чи це просто ефектна обгортка для тієї дівчинки, яка вірила в дива.

Краєм ока помічаю, як вона стискає келих. Її пальці, хоч і ледь помітно, але ходили ходуном. Це був мій шанс. Я хотів показати, що знаю про неї більше, ніж вона думає. Що я бачу крізь цю її холодку маску.

— Я приїхав по твою “Квітку папороті”, Харитю. Тільки тепер це, як ти розумієш, не про пошуки в лісі, а про бізнес. 

— “Купайлівське диво”, — машинально поправила вона, а потім здивовано глянула мені в очі. 

Спеціально поправляю край її бейджа, ледь торкнувшись льняної тканини. Мені хотілося відчути тепло її тіла, перевірити, чи вона досі така ж справжня під цією бронею. Але Харитина лише випрямила спину, стаючи ще вищою і холоднішою. Вона щось відповіла — різко, влучно, як і личить власниці мережі, — і саме в цей момент нас перебив той самий таран з адміністрації. А я подумав, що поки краще відступити й просто поспостерігати. Іноді це буває набагато кориснішим для справи, ніж перти напролом, як звикли робити місцеві…