3.2. 

…Тернопіль сьогодні зустрів мене знайомим запахом липового цвіту, який тут, здавалося, був густішим, ніж у столиці. Я заглушив двигун свого сріблястого позашляховика біля батьківського будинку (батьки давно вже переїхали у власний дім з тієї квартири у п’ятиповерхівці, біля якої й досі стоїть наша з нею школа) і кілька хвилин просто сидів у тиші. 

Приїзд додому завжди викликав у мене дивне почуття — суміш провини за рідкісні візити й легкого роздратування від того, що час тут ніби застиг як мед чи патока. Дивишся навколо — й ніби знову потрапляєш у минуле. У той час, коли ще вчився в школі й сидів з нею за однією партою. 

Застати вдома батька не вдалося. Бо він, як завжди, був на одній зі своїх станцій технічного обслуговування. Його мережа СТО по області працювала як годинник, і Павло Петрович досі волів особисто перевіряти якість мастила чи що там ще перевіряють на техстанціях, ніж просто сидіти в кабінеті свого офісу й спілкуватися з клієнтами по телефону чи в месенджерах. Казав мені, що не довіряє так…  

Мати, яка кілька днів як знала, що я приїду, напевно, вже напекла моїх улюблених сирників, хоча я просив її не турбуватися.

Так, досить ностальжі… Глушу мотор, виходжу з машини, поправляю легеньку вітровку й мимоволі торкаюсь кишені, де лежить пачка цигарок. Не курив уже три роки. Як мовиться, офіційно. Але сьогодні, заїхавши у рідне місто, чомусь зупинився біля першого ж кіоску, який побачив, і купив їх, щоб були. Бо наперед знав, що це відрядження буде нервовим. 

У моєму портфелі на задньому сидінні лежав контракт, який я мав закрити за ці три дні. Один з постійних клієнтів моєї юрфірми, Артем Горовий, столичний ресторатор з неабиякими апетитами, нещодавно націлився на західний регіон. Йому потрібна була автентика, база і репутація. І “Купайлівське диво” найкраще підходило під його критерії для поглинання. 

Тож я дізнався про цей бізнес усе: дебіторська заборгованість, логістика, постачальники, чистий прибуток. Я знав кожну цифру, але до останнього моменту не знав лише одного імені. Імені власника. 

Ним виявилася Харитина Купайло. Моя Харитя.

Коли я побачив її ім’я в реєстрі власників, у мене вперше за адвокатську кар’єру здригнулася рука. Десять років… ні, тринадцять. Тринадцять років я переконував себе, що Київ стер спогади про ту ніч і про ту дівчину з останньої парти, з якою у нас було спільне дитинство і юність. З якою у нас було… 

Я згадав своє весілля на четвертому курсі. Анжеліка була яскравою, амбітною і дуже дорогою, бо гроші батька давали їй змогу бути саме такою, чим моя дружина безсовісно користувалася. 

Вона любила не мене, а майбутнього успішного адвоката, якого в мені побачила. Та я зрозумів це набагато пізніше. Зрозумів, коли через три роки вона знайшла когось, хто вже був отим самим “майбутнім”, з грошима й статусом, а я тільки починав будувати і свою фірму, й своє ім’я. 

Пішла вона так само легко, як і з’явилася. Розлучення пройшло без болю — просто ще одна юридична процедура. Дітей у нас не було, майна теж було небагато. Бо й справді, не буду ж я ділити з нею квартиру, яку їй подарував її батько… Це просто смішно з погляду сімейного права й неприпустимо з погляду совісті. 

На мить міцно заплющую очі й тру їх пальцями, згадуючи ту саму фіфу, яка навчила мене не довіряти жінкам, що пахнуть солодкими парфумами й обіцянками. Але Харитина такою ніколи не була. Доступною, в принципі, теж. Просто тоді вона мене любила. А я… я виявився тією самою безсовісною скотиною, яка зрадила її не з кимось, а просто покинула, послухавши батьків, які давали гроші на навчання у найкращому столичному виші. 

Хоча… вони мені ніколи не казали, щоб я її покинув. Вони просто нічого не знали про наші з нею стосунки. А тепер… а тепер відчуваю себе останнім… коротше, паскудно відчуваю. І досі не знаю, як залагодити ту свою вину, бо вона ж… мене досі до неї тягне. 

Ну що ж, будемо дивитись по ситуації… гляди, й вирулить у правильний бік.