Глава 3. Матвій. Об’єкт особливого призначення (3.1) 

Я вже збирався дотиснути, вибити з неї хоча б одну живу емоцію замість цієї холодної строгості, коли буквально спиною відчув якийсь рух позаду. До нас ішов мужик… Важкий і впевнений у своєму праві переривати чужі розмови, цей бик сунув прямо на мене. 

Краєм ока встигаю помітити, як Харитина ледь помітно полегшено видихнула, хоча особливої радості від появи цього “рятівника” в її очах не з’явилося. В усякому разі, я не помітив. 

Мені не треба було знати, хто це такий конкретно. У нього на лобі великими буквами було написано, прямо наче банер почепив: типовий представник місцевої адміністрації. Коротше, велике цабе. Мужик був у костюмі, що коштував дорожче, ніж кілька його офіційних зарплат, а на обличчі застиг такий вираз, ніби він щойно особисто підписав дозвіл на існування цього міста. Що ж, подивимось, що буде далі. 

Як я й очікував, “рятівник” безцеремонно вклинився між нами, ледь не зачепивши мене плечем, і по-хазяйськи накрив долоню Харитини своєю. Мене він просто не помітив або удав, що якесь порожнє місце зі столичними манерами не варте його уваги. Про те, що я місцевий і дуже скоро знатиму про нього все, що тільки захочу, він, звісно, навіть не здогадувався. А навіщо? Такі кадри зазвичай спочатку ціни собі не складуть, а потім не знають, що робити… 

— Харитино Тимофіївно, сонечко, ви зовсім заклопоталися з гостями! — голос у нього виявився відповідним до зовнішності, басовитий і глухий. Ну типовий місцевий рішала, не інакше…  

А ось крижаний погляд “сонечка” він повністю проігнорував, точнісінько так само, як і те, що поряд із цим “сонечком” стояв я, теж, у принципі, не маленький зі своїми метр вісімдесят і любов’ю до спортзалу. 

— Ми там з колегами вже зачекалися на вашу увагу. Треба ж обговорити подальшу підтримку вашого… кхм… чудового закладу. Та й танець же мені ви ж обіцяли, пам'ятаєте?

Він майже відтягнув її вбік, і я побачив, як Харитина на мить обернулася, мазнувши по мені поглядом. Її обличчя знову стало крижаною маскою, за якою сховалися всі емоції, але в сірих очах промайнула така холодна зневага до цього чиновника, що мені на секунду навіть стало його шкода. 

Та вона, більше не глянувши на мене, пішла, майстерно тримаючи дистанцію навіть у його ведмежих обіймах, а я залишився стояти біля стійки з відчуттям, що мені щойно вказали на моє місце в цьому провінційному розкладі сил. 

Мені, який народився й виріс у цьому місті! Ну що ж, побачимо, що тут буде далі. 

Це було комічно й водночас дратувало. Цей самовпевнений індик навіть не здогадувався, що Харитина Купайло — це не просто власниця, яку можна плескати по руці, а серйозний гравець, який завтра може переписати правила гри для всього регіону. Якщо, звісно, погодиться на пропозицію, яку я для неї привіз. 

Але найбільше мене зачепило те, як легко вона дозволила себе забрати, аби тільки не продовжувати розмову зі мною. Невже досі настільки ненавидить?

Чи ображається? Ні, звісно, я тобі вчинив з нею по-свинськи, але ж минуло стільки років… Зрештою, сама ж казала, що виросла… 

Я дивився їй у спину — на це яскраво-руде волосся і пряму поставу. Вона не вийшла заміж, вона залишила дівоче прізвище і побудувала стіну, об яку я сьогодні розбив лоба. Ну що ж, Харитю, те, що я тобі запропоную разом із контрактом мого клієнта, — це не тільки про папери й подальшу долю твого бізнесу. 

Радше йтиметься про вміння знаходити слабкі місця в обороні. А твій “таран” з адміністрації щойно показав мені, що ти готова терпіти кого завгодно, аби тільки не бачити мене. Я ж упевнений, що це несправедливо. Тим більше, що між нами було стільки всього… ммм.. приємного, що не гріх і повторити. Особливо якщо в тебе нікого немає. 

Ще раз глянувши на власницю кав’ярні, виходжу на терасу, щоб нарешті вдихнути повітря, не отруєного запахом її парфумів і моїм власним гнівом. У голову полізли не тільки думки про неї, а й спогади. Спогади про те, що між нами тоді було і як усе безглуздо обірвалося. Обірвалося з моєї вини…