2.4. 

Розумію, що цей сценарій, коли ми зависли посеред зали, в якій я святкую п’ятиріччя свого бізнесу, треба терміново змінювати, та я просто не знаю як. Бо цей чоловік… він просто нестерпний, і навіть не намагається ввійти у моє становище, виставляючи зараз мене дурепою перед купою людей. 

От… же ж… Матвій Старицький! Він знову у своєму репертуарі, а я знову пасую перед ним. Але… але сьогодні так не буде! 

Різко ставлю келих на стійку, бо пальці вже ледь помітно тремтять. Ну йди вже звідси! Невже ти приїхав, тільки щоб зіпсувати мені свято?! 

Бачу, як його погляд ковзає по моїй руці, по тонкому браслету, по чіткій лінії піджака, що приховувала всі мої слабкості. Таке враження, що… він вивчає мене, як новий ринок для поглинання, але раптом помічаю, що він… теж нервує. Хіба що маска його впевненості трохи товща за мою. 

— Я намагався, — він робить ще півкроку, повністю руйнуючи мою зону комфорту. 

Тепер я помічаю крихітний шрам біля його брови, якого раніше не було, й майже фізично відчуваю, що ця розмова зараз йому теж дається непросто. 

— Але виявилося, що в Києві немає такої кави, як у тебе. І про квітку папороті там теж нічого не чули… 

Ця згадка про папороть була наче старий ніж з кострубатим лезом, який провернули у старій рані. Він знав, що я досі пам'ятаю наші спільні пошуки, нашу віру в те, чого не існує. Це було жорстоко — нагадувати про нашу спільну таємницю тут, перед обличчями чужих людей, які бачили в мені лише успішну власницю мережі. Він мітив у саме серце, намагаючись намацати там залишки тієї живої плоті, яку я так довго покривала бронею. В його словах я почула гірку до болю іронію, але в глибині його зіниць я побачила спалах чогось такого, що змусило мене на мить забути, як дихати. 

Він знущається, так? То він оце сьогодні, коли в мене свято, прийшов сюди за своєю квіткою папороті? Тією, яку ми вдвох тоді так і не відшукали…  

“Варіант два…” — пишу своїй помічниці у месенджері, й за мить музика лунає голосніше. 

— Ти приїхав через стільки років за кавою? У моє “Купайлівське диво”? Та ще й саме сьогодні?! — примружуюся, намагаючись знайти в його погляді бодай краплю правди. 

Гості, розуміючи, що розмова з представником столичного бізнесу пішла трохи не за планом, поки розважають себе самі, за що я їм дуже вдячна. Хоч і знаю, що цей інцидент потім ще довго обговорюватимуть. Навіть якщо я таки знайду інвестора й почну втілювати свій задум у реальність. Місто у нас не так щоб дуже велике, а плітки тут люблять, як і скрізь.  

— Я приїхав подивитися, чи ти справді стала такою залізною, як кажуть у ділових колах. Чи це просто гарна обгортка для тієї дівчини, яка колись вірила в дива і чекала мене на вокзалі. 

З несподіванки кліпаю очима. Він пам’ятає, що я його десь там чекала? Але… навіщо?! 

Матвій простягає руку — а я на мить заціпеніла, думаючи, що він хоче торкнутися моєї щоки, і серце просто перестало битися. Але він лише професійним жестом поправив край мого бейджа, де було написано: “Харитина Купайло, власниця”.

— Гарне ім’я. Тобі пасує цей статус. Але я пам’ятаю іншу тебе… 

— І я пам’ятаю тебе іншого… — кажу, аби тільки щось сказати й нарешті припинити цю безглузду розмову. 

— А заміж ти, як я дивлюся, так і не вийшла, — констатує він очевидне, продовжуючи вивчати напис на моєму бейджі. 

— Що, перепрошую?! — відчуваю, як мої щоки паленіють, та краєм ока помічаю, що в наш бік тараном суне ще один гість…