2.3. 

Матвій, побачивши те, що шукали його очі, робить широкий крок у мій бік, щоб наступної миті опинитися поруч. 

— Привіт, Харитю… — у мій мозок вгвинчується цей низький голос, і я ледь не випускаю з рук келиха. — Кажуть, ти тут скарби шукаєш цієї ночі? Може, я допоможу?! 

Мовчу, дивлячись йому в очі, тільки міцніше стискаю ніжку келиха, відчуваючи, як холод скла передається пальцям. П’ять років підготовки. Мережа успішних закладів. Майже дорослий син, який чекає вдома. Диплом з відзнакою і репутація, яку я вигризала зубами. І все це ледь не летить шкереберть від одного слова, вимовленого чоловіком, який просто колись здав свій квиток у моє життя.

— Для вас я Харитина Тимофіївна, Матвію Павловичу, — нарешті вимовляю, відчуваючи, як маска успішної бізнеследі враз крижаніє на моєму обличчі. 

Так я зазвичай спілкуюся з конкурентами, котрі починають грати брудно, та ще й на території, яку вважаю своєю. 

— А скарби я не шукаю. Я їх створюю. Власними руками й розумом, — дивлюсь на нього майже з викликом, та прочитати його погляд не можу. — Тож ваша допомога мені навряд чи знадобиться, тож не тіште себе зайвими ілюзіями… 

Матвій раптом моргає, а потім посміхається. Тією самою кривою посмішкою, від якої в нашому випускному році у мене перехоплювало подих, а з голови враз випадало все, що я до того вивчила. 

Ця посмішка була як удар під дих. Вона пробила всі мої психологічні блоки, повертаючи в той час, коли я була беззахисною і закоханою до нестями. Я ненавиділа його за те, що він пам'ятає мене слабкою. Ненавиділа за те, що він може одним порухом губ знецінити всі мої досягнення, зводячи їх до простої жіночої образи. 

У його погляді читалося щось таке, що змушувало мене почуватися оголеною посеред натовпу ошатно вбраних гостей. Це було не просто повернення колишнього коханого, це було зіткнення двох світів, один із яких пам'ятав, як плакав інший. 

— Ну-ну… — тепер він говорить зовсім тихо, так, що чую тільки я. — Подивимося, на що ти готова заради свого “нового рівня”. Бо амбіції — це теж стаття видатків, Харитю. 

— Я вас почула, Матвію Павловичу… 

Гості навколо починають озиратися, відчувши в повітрі щось незрозуміле. Я ж раптово усвідомлюю, що всі мої плани на цей вечір летять шкереберть. Бо я прорахувала все, крім одного. Того, що Матвій одного дня просто відчинить ці двері. 

Він робить ще один, цього разу зовсім маленький, крок до мене. Хочеться втекти, але я зусиллям волі змушую себе стояти на місці, не рухаючись. Ще крок… Відчуваю його парфуми — дорогий, ледь вловимий аромат дерева і тютюну. Ніякої дешевої туалетної води, яка була тоді, на випускному. 

Але очі... Очі залишилися тими самими. В них досі танцюють ті самі бісики, які колись змушували мене прогулювати з ним біологію в університетському парку, який досі поряд з нашою школою.

— Ти змінилася, Харитю, — от навіщо він мені це каже? 

Сама знаю, що змінилася. Всі ці роки працювала над тим, щоб не просто змінитися, а досягти чогось у житті. Щоб мені ніхто не зміг сказати. що я нічого не варта. 

— Я виросла, Матвію. Тобі теж варто було спробувати, замість того, щоб тоді просто втекти, — відбиваю йому пас, помічаючи, як напружуються в нього м’язи на грудях і починають ходуном ходити жовна на вилицях. 

О… небо! І навіщо я це сказала? Я ж сама… сама дала йому зброю в руки, показавши, що нічого не забула. Що те, що тоді відбулося, досі важливе для мене…