2.2. 

…Я відчула цей погляд ще до того, як побачила його власника — специфічне поколювання між лопатками, якого не відчувала більш як десять років. Світ навколо на мить втратив фокус: обличчя потенційних інвесторів розпливлися в кольорові плями, а звуки фуршету перетворилися на зайвий шум. 

Моє тіло зреагувало швидше за розум — серце пропустило удар, а потім забилося з такою силою, що, здавалося, зараз розірве лляну тканину піджака. Я знала, хто це. Знала на клітинному рівні. 

І саме в ту секунду, коли я вже була готова викласти перед Русланом головні козирі своєї презентації, щоб домовитися про конкретний час нашої зустрічі, двері кав’ярні знову відчинилися, змусивши мене різко повернути голову у бік входу. 

Це була група запізнілих гостей зі столиці. Я знала, що вони мають прибути, але ще не встигла проконтролювати, чи приїхали. Тепер бачу, що приїхали… Але головне не це… а те, що з ними був… він. 

Матвій. 

Той, кого я точно не чекала сьогодні тут побачити, бо аж ніяк не запрошувала, а всі запрошувальні листи я підписувала й розсилала особисто. 

Він стояв у дверях як живий докір моєму минулому, і вся моя ретельно вибудувана броня почала осипатися до ніг старою штукатуркою. Матвій виглядав так, ніби цей київський лоск був лише тонким шаром глазурі на тому самому дикому непередбачуваному хлопцеві, якого я знала до останньої родимки. 

Його присутність у моєму “Диві” здавалася справжнім актом вандалізму — він приніс із собою запах тієї ночі, яку я всі ці роки намагалася поховати… 

Ну що сказати? Матвій не змінився. Тобто, змінився кардинально — дорогий костюм, який сидів на ньому так, ніби він у ньому народився, впевнена постава чоловіка, який звик керувати не просто людьми, а великими цифрами й чужими долями. Але цей рух — як він звично поправляє годинник на лівій руці, коли входить у нове приміщення — був до болю… до нудоти знайомим. 

Всі ці роки його життя я не відстежувала. Не можу сказати, що мені було нецікаво, але я змушувала себе вбити цю зацікавленість у зародку, бо нічого хорошого з неї вирости не могло. Знаю тільки, що він наче був одружений, потім розлучився, проте дітей не мав. 

А ось ким працює… ні, не скажу. Хіба що зважаючи на те, що він вступив тоді в універ на юридичний, мабуть, має свою юридичну компанію. Але це все лише мої здогади й припущення, не більше й не менше… 

…Він не дивився на декор. Не шукав очима барну стійку чи офіціантів з напоями. Його погляд одразу, ніби за заздалегідь прокладеним навігатором, знайшов мене. Отже, він прийшов у “Купайлівське диво” не випадково, а з цілком конкретною метою. Але… якщо я його не запрошувала, тоді… навіщо він тут?! 

У мене в руках був келих з ігристим, тож я швидко намочила губи напоєм, ховаючи за келихом обличчя. Про свого потенційного інвестора, з яким розмовляла, просто забула. Бо в цю хвилину мені здалося, що під моїми брендовими туфлями в самому центрі міста починає розкриватися справжнє провалля, заповнене димом від його уявних цигарок і запахом мого давнього болю. 

Не чекала, але доля, схоже, підготувала сьогодні для мене власне випробування, і пошук інвестора для розширення бізнесу до нього не має жодного стосунку. Чи має? А ось і побачимо.