Глава 2. Тіна. Гість без запрошення (2.1) 

Було б неправдою сказати, що я зовсім не хвилююся. Хвилююся, ще й як! Бо це перший захід такого рівня, який я організовую для себе. Тож перед виходом “у люди” знову підходжу до дзеркала у своєму кабінеті. 

З нього на мене дивиться ще зовсім молода жінка, яку я протягом останніх тринадцяти років сама щодня вчила бути залізною. Густе яскраво-руде волосся, що спадає трохи нижче плечей, здавалося дуже грайливим як для мого теперішнього настрою, але воно було моєю єдиною поступкою природі. 

Великі сірі очі — насиченого кольору сталі, без жодного натяку на зелень чи блакить — дивляться прямо й вимогливо. Чисто-біла шкіра, на якій ніколи не було жодної веснянки, підкреслювала пухкі губи, які я звикла стискати в тонку лінію кожного разу, коли доводилося приймати складні рішення. 

У цьому відображенні я шукаю хоча б тінь тієї колишньої Хариті, але бачу лише бездоганно сконструйований фасад. Кожна риса мого обличчя тепер служить одній меті — вселяти довіру партнерам і страх конкурентам. І сприймати мене не як якесь нерозумне дівчисько, яке батько виставив торгувати фейсом, а як серйозну і, головне, повністю самостійну бізнеследі. 

Моя блідість — це не ознака слабкості, а, як заведено зараз казати, колір дорогої порцеляни, яка загартовувалася у печі розчарувань. Я навчилася не кліпати, коли мені брешуть в очі, і не здригатися, коли світ навколо мене руйнується, попри мої бажання. Це обличчя — теж частина мого капіталу, і сьогодні я збираюся виставити його на торги за найвищою ціною. 

Харитина. Саме так звучить моє ім’я повністю. 

І саме мій батько завжди наполягав на повному імені, казав, що воно звучить як назва міцної валюти — надійно, вагомо і без зайвих сентиментів. Тіною я була лише для найближчих друзів, яких за ці роки залишилося не так уже й багато. 

А Харитя… так мене називав лише він. Тоді, у випускному класі. Колись саме воно було моїм улюбленим, а потім перетворилось на ім’я, яке я випалювала з пам’яті разом із залишками дівочих сподівань, щоб не захлинутися власним болем.

Поправляю літній лляний піджак. Холодний погляд, акуратна зачіска, жодної зайвої деталі. Ніяких квітів папороті у волоссі, ніякої магії купайлівської ночі, як мені пропонували дизайнери, які сподівалися заробити на моєму святі. Тут тільки бізнес. Я маю виглядати як жінка, яка сама вибудувала свою справу, і якій ніхто нічого не винен. Як і я теж нікому… 

Вийшовши в зал, одразу потрапляю у вир привітань. Усмішки, дорогі парфуми, передзвін кришталю — усе це було звичною декорацією мого життя. Я віртуозно проходжу поміж гостями, вчасно вставляючи фрази про рентабельність, окупність і нові напрями розвитку ринку. Все йде за графіком, чітко, як у добре налагодженому механізмі. Тож почуваюся повністю задоволеною… 

— Пані Харитино, чудовий заклад, — пробасив Руслан Ковальчук, розкриваючи руки для обіймів. 

Він був одним із тих, чий підпис під інвестиційним договором я хотіла б побачити найбільше. Та як усе складеться, побачимо, керувати собою я нікому не дозволю.  

— Але кажуть, ви плануєте щось масштабне? Вихід на столицю? — питання вже прозвучало, та хоч на його обличчі був натяк на легеньку посмішку, очі Руслана залишались холодними, як дві крижини.

— Масштаб — це питання ресурсів і правильного моменту, — відповідаю в тон, професійно тримаючи паузу і злегка посміхаючись. — А момент якраз настав. Моя стратегія готова до реалізації. Сподіваюся, ми зможемо з вами все обговорити… скажімо, завтра зранку… 

Ковальчук удав, що замислився, перш ніж щось мені відповісти. Я ж точно знала, що він зараз скаже, бо такі люди, як Руслан, повністю передбачувані, якщо знаєш, куди і як дивитися.