1.3.

Ага… до економістів… паперчики перекладати й згорати потім з сорому. І я вибрала бізнес. Й почала вигризати кожен контракт, працювати з постачальниками, шукати найкращих фахівців спочатку для своєї невеличкої, але затишної кав’ярні, а потім і кількох ресторанів, які один по одному почали з’явитися через два роки після того подарунку. 

Батько знав, на що тиснути. Його виклик став для мене тим самим пальним, якого мені бракувало, щоб вирватися з депресивного болота. Я вгризалася в роботу з якоюсь маніакальною затятістю, наче кожен вдалий контракт був моєю помстою долі. 

Ті ночі, коли засинала прямо за столом над таблицями собівартості, були моїм особистим чистилищем. Я вибудовувала стіни своїх ресторанів так само ретельно, як і стіни навколо власного серця. Кожна цеглина була оплачена моїм спокоєм, але результат того вартий — тепер я дивлюся на свою мережу й відчуваю справжнє задоволення. 

Бо я змогла! Я це зробила.  

Зараз у мене мережа з трьох закладів плюс та сама перша кав’ярня. Хтось скаже, що це мізер. Я ж, тягнучи все це на власних плечах, знаю, чого вартий кожен з них. Причому ці три — це вже солідні ресторани, які мають свою репутацію й постійних відвідувачів. Але цю, найпершу, моє “Купайлівське диво”, я залишила саме кав’ярнею. Бо в її стіни, як-то кажуть, замуровано надто багато моїх сліз, розпачу й нервів, аж поки вона почала приносити стабільні прибутки. 

Був навіть час, коли я всерйоз думала про те, щоб і справді піти у найм до батькових економістів… 

Тож сьогоднішній вечір для мене — не просто свято. Це своєрідна точка переходу, перепустка на інший, вищий, щабель. Я запросила людей, які приходять не просто привітати. Потенційних інвесторів, міську еліту, кількох ключових гравців ринку, з якими ми підтримуємо партнерські відносини. 

Мої амбіції вже не влазять у межі області. Я хочу вивести бренд на національний рівень. Я вже добре знаю, як саме це зробити, але для цього мені потрібен капітал. І детальний план, прорахований до дрібниць, як і мій дипломний проєкт “Управління ризиками в малому бізнесі”.

Ох, ці ризики… Я завжди вміла їх прораховувати. Окрім одного — того, що залишився в одинадцятому класі за однією партою зі мною.

Так, я знову про Матвія, хоч і сто разів обіцяла собі цього не робити.

Не зразу зрозуміла, чому сьогодні думаю про нього майже весь день. А потім згадала: він же мені цієї ночі наснився, що буває не так і часто. Десь раз на рік, не більше… А тут наснився наш випускний — шумний, трохи безглуздий, із присмаком дешевого шампанського і великих сподівань. 

Той сон був таким липким, що я досі відчуваю на шкірі фантомний дотик його пальців. Це дратує. Дратує, що через тринадцять років підсвідомість підсовує мені картинки, які мають бути давно стерті. 

Я й досі пам'ятаю кожен звук тієї ночі: шелест трави, далекий сміх однокласників і те, як він дихав — переривчасто, наче боявся, що цей момент швидко стане минулим… 

Він обіцяв, що ми підкоримо світ разом, але в результаті пішов підкорювати свій світ, а мій залишив розбитим на тисячі дрібних шматків. Я збирала їх роками, різала руки об гострі краї, аж поки не навчилася робити з них прикраси. Але сни… сни не підвладні логіці. 

А потім наснилася наша ніч... Та сама, після якої здавалося, що ми тепер одне ціле, і жоден Київ не зможе цього змінити. Уві сні все було так реально: і дотики його рук, обійми, і той жар, який спалював нас обох, і обіцянки, які розчинилися у вранішньому тумані, як дим від його цигарки. 

Якої цигарки? Він же… не курить. Принаймні тоді ще не курив. А зараз… зараз я просто не знаю, бо не бачила його вже багато років.

У спогадах знову пронеслося, як ми десять років ділили одну парту, одні шпаргалки й одні таємниці, бо й жили по сусідству, всього через один будинок. Я знала про нього все: від марки його першого одеколону до того, як він стискає щелепи, коли злиться. Навіть знала всі міцні слівця, які він дозволяв собі, коли думав, що я не чую. 

А потім… потім був наш випускний, та сама наша ніч, після якої я прийшла додому у брудній сукні, його квиток до Києва і тиша. Він поїхав підкорювати столицю, бо “тут тісно, Тіно, тут повітря застояне, я повинен знайти своє місце у житті”. 

І чиї тільки слова він тоді повторив? Своїх батьків? Хоча… яка тепер різниця?! Ніякої… 

Я ж залишилася. По інерції вступила й навіть встигла скласти першу сесію, а потім народився мій син… Якби не мама з батьком, точно б покинула, але вони допомогли правильно розставити пріоритети, і я складала другу сесію вже по бігунках, а потім вчила макроекономіку, розбиралася в податковому кодексі й вибудовувала свій світ так, щоб у ньому не було місця для ілюзій про оте купайлівське диво.

За дверима кабінету почувся перший гомін. Офіціанти вже розносять напої. 

Пора, Харитино...