1.2. 

Ще раз перевіряю розкладку на фуршетних столах… Все чудово, бо все враховано і передбачено, та й помічники у мене кожен на своєму місці, тож хвилюватися немає причин. Сподіваюся, все пройде як по маслу. 

Останній штрих… кидаю швидкий погляд на залу й знову біжу в кабінет, щоб переодягнутися. Строгий костюм, крапелька улюблених парфумів на зап’ясток, торкнути губи улюбленою помадою й на мить заплющити очі в тиші, перш ніж звично начепити маску успішної власниці мережі ресторанів й вийти до людей. 

Маска — це мій найнадійніший щит. Коли я малюю ці рівні стрілки на очах і підкреслюю лінію губ, то ніби створюю нову Харитину, ту, яку неможливо поранити. Вона впевнена, вона розмовляє цифрами й фактами, вона не здригається від випадкових згадок про минуле. 

Це ціле мистецтво — усміхатися людям, яких ти ледь терпиш, і тримати келих вина так, ніби це найбільше, чого ти хочеш саме зараз. Дивлюся в дзеркало і бачу жінку, яка до своїх тридцяти, вибравшись з емоційної прірви, виграла всі битви, окрім тієї, що розгортається всередині щоразу, коли сонце сідає за обрій. 

Ніч, яка прийде на зміну сьогоднішньому вечору, — незвичайна. Бо на нашій землі здавна святкують Івана Купайла. Це те саме свято, коли відчайдушні голови, які попри все вірять у купайлівське диво, стрибають через вогнища, а потім шукають свою квітку папороті. Яка, кажуть, так ніколи й не зацвіла, бо досі ніхто не зміг її знайти. 

Ну… не зміг — і не зміг. Значить, погано шукали. А хто знайшов, той нікому не зізнався…  

Колись і я любила це свято, вірила в його первісну магію і вогонь, здатний спалити все лихе на твоєму шляху. Ми бігали до озера за містом, сміялися і плели вінки, які мали вказати ту саму дорогу до щастя. Тепер же цей день для мене лише вдалий маркетинговий хід і дата в календарі, яка просто чудово пасує для ювілею закладу. 

Саме тому ця кав’ярня, в якій я зараз стою, так і називається — “Купайлівське диво”. Назва, яка для відвідувачів звучить як красива етнолегенда, а для мене — як нагадування про те, що деякі пошуки приречені на поразку з самого початку. 

Та, зважаючи на моє прізвище — Купайло, це бренд, за яким ховається залізобетонна впевненість у тому, що єдина опора, яка в тебе є — це твоя власна хребетна кістка. І якщо папороть не цвіте, то я просто навчилася вирощувати власні квіти зі своїх знань і волі. 

Але я так і не змінила назву, хоча наміри такі були, бо вона для мене — нагадування про саму себе, про власну душу, яка викристалізувала свою силу через біль. Така я мазохістка, якщо хочете…

У далекому дитинстві, ще коли був живий мій дід, якого вже давно немає на цьому світі, я щиро вірила, що квітка папороті справді цвіте. Мабуть, це була остання крапля дитячої наївності, яка випарувалася разом із першим серйозним розчаруванням. 

Пізніше, вже у школі, дізналася, що папороть — спорова рослина, і вона апріорі не може цвісти. Ось такий парадокс: знати правду, але вперто чекати на диво. Цікаво, чи існує десь у паралельному всесвіті якийсь вид папороті, який таки цвіте? Чи це просто красива вигадка для тих, кому бракує сміливості шукати реальне, а не вигадане щастя? 

Хоча щастя, як на мене, особливо жіноче, завжди спочатку народжується у мріях…  Ой, щось мене знову не туди занесло. 

Сьогодні ж не тільки ювілей моєї невеликої мережі. Сьогодні й мій ювілей, мені виповнюється тридцять, але ми його будемо святкувати потім, вдома, у вузькому сімейному колі. А сьогодні — тільки бізнес…  

Думаю про те, що принаймні останніх тринадцять років з цих тридцяти я вчуся жити з отим самим болем у серці, який впав десь так глибоко, що я іноді про нього забуваю. Але вряди-годи він таки про себе нагадує, коли в цю саму ніч на Івана Купайла раптом починає боліти серце. Нити точнісінько так само, як нили старечі коліна у мого діда на дощ… 

Але не буду сьогодні про це, бо не хочу сама собі псувати власне подвійне свято. Бо я його таки вистраждала й… заслужила, навіть якщо хтось із цим не згоден. 

П’ять років тому, на моє двадцятип’ятиріччя, батько зробив мені розкішний подарунок, який зіграв у моєму подальшому житті доволі серйозну роль. Він подарував мені не поїздку на курорт, хоча й вона на той час не завадила б, і навіть не машину, про яку я тоді потай мріяла, навіть намагаючись відкладати на неї якісь копійки. 

Ні! Він дав мені документи й ключ від напівпідвального приміщення у центрі нашого міста. 

— Тіно, ти закінчила економічний в нашому ТНЕУ з відзнакою, — сказав він тоді, поклавши важку зв'язку на стіл. — Диплом — це папір, хоч і глянцевий. Ось тобі твій справжній іспит. Зробиш з цього бізнес — розмовлятимемо далі. Не впораєшся — підеш у помічники до моїх економістів.