Глава 1. Тіна. Ювілей “Купайлівського дива” (1.1) 

Уже майже вечоріє. Я вже встигла стомитися, хоч святкування ювілею ще фактично й не розпочалося, бо гості почнуть сходитись тільки за півгодини. Але ж підготовка! Тож я нарешті змогла дозволити собі маленьке горнятко кави й п’ять хвилин перепочинку в тиші власного кабінету. 

Тепер сиджу і бездумно дивлюся у розчинене вікно, насолоджуючись тим дурманом, який без дозволу заповзає в цей період щороку. А коли зачиняю вікно, то мені ще й гілками стукають… 

Річ у тім, що у мене під вікном — розкішна липа, яку я колись не дала обрізати горе-озеленювачам, які по-модному того року позалишали від дерев одні стовбурі. Тож моє літо цими днями завжди пахне липовим цвітом і пилом розпеченого асфальту. Бо від спеки навіть моя липа не рятує. Як і від болю. Точно так само, як десять… ні тринадцять років тому... 

Цей запах липи — він наче тригер, що щороку вириває чеку з моєї гранати пам'яті. Коли аромат стає нестерпним, мені починає здаватися, що час — це не лінія, а замкнене коло. Я заплющую очі й знову бачу ту саму Харитю: дівчину з розпатланим рудим волоссям і серцем, яке стукало так, що закладало вуха. 

Колись ця липа для мене пахла надією, а тепер — консервантом для спогадів, які я так ретельно намагаюся забальзамувати під шарами звітів і бізнес-планів. Спека плавить асфальт, а мої думки плавлять ту тонку кригу спокою, яку я нарощувала роками, аби просто мати змогу дихати. 

Як же знову боляче… 

Тоді це повітря здавалося мені солодким, бо воно обіцяло оте саме життя “в горі й у радості”, а натомість принесло біль, який випалив мені всі нутрощі, залишивши замість душі розпечену вирву. Одне конкретне літо, яке мало стати початком мого особистого щастя, просто обірвало мою мрію, залишивши після себе лише звичку контролювати кожен свій подих і кожне слово. 

Ні, брешу! Залишилась не тільки вирва на місці душі, залишився ще й син, якому вже дванадцять. Мій малюк, хлопчик, хлопець, підліток… Як же він схожий на нього… Але далі, Харитю, стоп!  

Гнат — моє виправдання перед Богом і перед самою собою. Кожного разу, коли дивлюся в його очі, бачу там віддзеркалення того, що хотіла назавжди забути, та водночас знаходжу єдиний сенс боротися у цьому житті за власне місце під сонцем. Бо мій син повинен мати все, що є у його ровесників. Він повинен бути щасливим, попри те, що поряд з ним — тільки мама, тоді як тато… 

Сказала ж тобі, стоп! Але сказати набагато легше, аніж зробити… 

Знову думаю про те, що він росте, і з кожним роком у його жестах, у тому, як він кривить губи чи вперто мовчить, проступає тінь людини, яка колись була для мене всім. Це щоденне катування і водночас моє найбільше благословення. Працюючи як проклята, я створила для нього зручний світ, де немає місця для чоловічих зрад, але я досі не знаю, як пояснити йому, чому наше “ми” — це тільки він і я. 

Як я тоді виживала, як змогла витримати все, спочатку, вже вагітною, вступити в університет, потім виносити дитину, намагаючись не прогулювати пари й семінарські, народити її, я просто не пам’ятаю. Пам’ять сама пізніше поставила блок, за який я собі не дозволяю заходити й досі. Бо навіщо? Щоб ще раз пережити все те, що вже одного разу пережила? 

Дякувати батькам, які хоч і сварилися на початку, але допомогли тоді витягти ситуацію з малюком, який ріс то з бабусею, то з нянькою, поки його мама, забувши не тільки про своє особисте життя, а й про все на світі, просто вчилася, щоб стати на ноги й ні від кого не залежати в майбутньому. 

Тепер можу сказати точно: не залежу. Й син мій теж має все, що мають його ровесники. Тільки не має батька… Хоч і знає його. Заочно, бо бачив на фотографіях у моєму шкільному альбомі. 

Коли Гнат уперше свідомо запитав про нього, я відчула, як у горлі застрягло щось кругле й водночас колюче. Розповіла йому версію, гідну хорошого роману: про велику відстань, про різні цілі, про “так склалося”. 

Я брехала майже професійно, дивлячись у його дитячі очі, й обіцяла собі, що ніколи не дозволю йому відчути той біль, який відчувала сама, намагаючись запхати його на саме дно душі, щоб мати змогу іноді дихати на повні груди. 

Я стала для нього і матір'ю, й батьком, і стіною, яку не пробити жодним вітрам. Але іноді вночі, коли дім затихає, думаю про те, чи має він право на свою власну правду, чи моя брехня — це насправді лише спосіб мого власного самозбереження? 

Хто б ще мені це сказав…