Розділ 22

Едгар

Дідько, так боляче стало за Мію! Моя оката бестія не заслуговує на таке ставлення та ще й від кого — від рідної матері. Мене це глибоко зачепило, тому сідаю на кухні і киваю Ользі, запрошуючи жестом скласти мені компанію, поки ми чекаємо на Тимура і поки Мія збирає речі. Може, доведеться ще везти її до гуртожитку. Неприємна ситуація, але я таки висловлюся. Адже коханці мають право голосу? Чи ця симпатична абсолютно не схожа на Соломію жінка розглядає мене вже як майбутнього зятя?

— Знаєте, Ольго... страшезна хиба відігравати свої комплекси на власних дітях. Чому ви не довіряєте Мії? Чому бачите все лише у спотвореному похмурому світлі? Обзиваєте свою рідну душу? Так, у мене немає дітей, але якби були — я стояв би за них горою і не нав'язував би їм свої страхи.

— От коли у вас народиться дочка, Едгаре, тоді ми з вами і поговоримо, — починає нервуватись і тягнеться за сигаретами. — Я намагаюся захистити Мію, а це в умовах нинішньої реальності, між іншим, не так просто. Вона найдорожче, що в мене є, але іноді доводиться чинити жорстко для її ж блага. Слова замість запотиличників, неприємні рішення — така собі спроба з мого боку змусити її зробити роботу над помилками. Поживе в гуртожитку на одну стипендію і зрозуміє, у чому саме вона була неправа.

— А в чому ви були неправі? Також зробите роботу над помилками? — хмикаю з гіркотою. — Особисто у мене з моєю матір'ю теж напружені стосунки через її принципово егоїстичні погляди. Вона чомусь вважає, що я її власність і винен їй буквально за все. Тому мені стає дуже сумно, коли бачу, як батьки сваряться зі своїми дітьми. Мія дивовижна…

— Навіщо вона вам, га? Потягнуло на молоденьких? Як довго ви збираєтеся з нею розважатися? — її різкий тон одразу промальовує її душевне сум'яття та складний характер у принципі.

— Тобто ви бачите в мені ворога. Кумедно. Тільки в мені чи в усіх чоловіках? Ваше питання потрібно перефразувати інакше. Для чого їй я? Деякі речі у житті просто трапляються. Можливо, вони приходять щоб дати нам щось або забрати. Без поняття, що з цього вийде і як довго триватимуть наші стосунки. Мія робить мене безумовно щасливим і мені за це теж не соромно. Завдяки їй я взагалі поглянув на деякі речі геть інакше. І я не дозволю вам її ображати. …О, здається, примчав Тимур, — почувши дзвінок у двері, відчуваю невимовне полегшення і не можу не скористатися можливістю закінчити цю розмову.

— Привіт, проходь, — впускаю кращого друга, з яким ми ще з дитячого садка не розлий вода. — Деякі нюанси поясню пізніше. Твоя пацієнтка чекає тебе на кухні.

— Щось у тобі змінилося, — іронічно смикає бровою Тимур. — Зробив підтяжку чи закохався? Очі якось підозріло горять.

— Все складно, — закочую ці самі підозрілі очі, і поки Тимур займається матір'ю, я стукаю до кімнати її дочки.

— Заходь, інтелігенте, — відгукується Мія. — Незмінно ввічливий та уважний. Познайомився ближче з цією нервовою? — на підлозі вже стоять дві сумки, а у великих сірих очах нерозбавлений смуток.

— Познайомився. І ви звичайно ж не збираєтеся сісти і спокійно поговорити, тому що звикли показувати одна одній свій норов. Ти поїдеш у цій сукні? — повільно підходжу ближче, намагаюся тримати руки при собі, бо якщо торкнуся цієї гарячої бестії — вони підуть блукати всім її тілом. При думці про те, що на Мію будуть витріщатися хлопці, адже в цій чортовій сукні вона незрівнянна, в мені якогось греця заграли ревнощі, вп'ялися зубами в потилицю і не відпускають. — Не хочеш переодягнутися?

— З якого дива? — зухвало посміхається мені це дівчисько, обіймає за шию і вимогливо цілує. Шкода, що ми зараз у неї вдома. Віддатися любощам з нею тут я собі дозволити не можу.

— Я хочу тебе дражнити і подобатися тобі, — шепоче на низьких нотах Мія, даруючи мені розсипи мурашок по спині.

— Мене напружує, що такою красою ти будеш дражнити не тільки мене, — здаюся і кажу правду, нехай знає, що я її тупо ревную.

— Ось тільки є один нюанс, Едгаре Батьковичу. Ніхто інший з тобою не зрівняється, — нахабно засовує свою пустотливу руку мені в штани і мене це заводить ще більше. Здуріти можна, як одне зухвале дівчисько може взяти… гм-гм не тільки те, за що вона мене зараз тримає, а взяти й перевернути моє життя з ніг на голову, нав'язуючи мені зовсім інші потреби. Без неї вже буде нецікаво. Мія стає моєю потребою і через це можуть виникнути проблеми. ...Чи все ж таки ні?

— Безсовісна, ти що робиш? — бурмочу, збуджено сопучи.

— Це щоб ти думав про мене найближчим часом, а потім не витримав і подзвонив, — відповідає мені ця садюга, мило посміхаючись. — Підкинеш мене в одне місце? Тому що розмова з моєю мамою, принаймні зараз, не дасть жодних результатів. Тож я хочу з'їхати звідси якнайшвидше. Вона передумає, скучить, умовлятиме мене повернутися, але я не поступлюся. Я доведу їй, що досить самостійна і можу чудово розібратися у своєму житті без її втручання! Навіть якщо мені при цьому доведеться сидіти на одній воді та сухарях!

Ох і характер. Хто ж тобі дозволить сидіти на одних сухарях? Відчуваю відповідальність за це дівчисько, бажання піклуватися про неї. А це вже не дуже схоже на просту інтрижку.

Прощаюся тільки з Ольгою, з Тимуром ми ще сьогодні побачимось. Мія процідила матері крізь зуби «бувай» і вилетіла з квартири, ледве встиг наздогнати, щоб відібрати у неї сумки. Мала, вперта, сильна.

За двадцять хвилин висаджую її біля студентського містечка КНУ імені Тараса Шевченка. І Мія, вискакуючи з машини, посилає мені повітряний поцілунок. Трясця, лише повітряний!!! Дражнить і я вже знаю, що ввечері я їй обов’язково зателефоную.

Повертаюся до своєї… точніше вже не моєї квартири, в якій прожив із дружиною сім років. Анфіса мала зібрати мої речі. Заберу сумки, залишу ключі та з радістю забуду сюди дорогу. Її не повинно бути вдома, тож я спокійний. Зачиняю за собою двері, роззуваюсь і… Прокляття! У вітальні на мене чекає не найприємніший сюрприз…