Розділ 20

Едгар

Коли це було? Ти стоїш на пагорбі, міцно притискаєш до себе дівчину, тому що вона не просто тобі подобається — вона несподівано звела тебе з розуму. Перед вами соняшникове поле, а за ним сходить сонце. У минулому житті? За часів студентства? Якщо таке взагалі колись було. Я вже сто років не зустрічав світанки, не «слухав ранок», не відчував себе таким сонним і щасливим одночасно.

— Ти зітхнув, — зауважує Мія, закутавшись у мої обійми.

— Не зважай, дорослі чоловіки мого віку завжди так зітхають, — хмикаю у відповідь.

Впевнений, у двадцять років дівчата ще вірять у казки про кохання: красиві, романтичні, солодкі, з рожевими рюшами та клятвами любити вічно. Але я, на відміну від неї, знаю, що будь-яка казка рано чи пізно закінчується — і починається життя з його проблемами, втомою, нервами. Зараз мені дуже добре, я навіть сказав би — казково. Ми оповиті шлейфом ейфорії, ми балдіємо від нашої близькості, всі наші відчуття зараз соковиті та яскраві. Але що буде, коли ми повернемось до Києва? Мою роботу жодні стосунки не витримають, бо я звик іти в неї з головою.

— Тридцять сім років — це розквіт чоловічих сил. Тож ти зовсім не старий. Ти просто нарешті дозрів!

— М-м-м... як ми заговорили. А ще недавно ти стверджувала, що я майже старпер. Ти часто змінюєш свою думку? — трусь підборіддям об її маківку. Мені подобається це дівчисько… мені подобається бути у її житті.

— Щодо тебе всі мої думки змінилися на краще. Давай постараємося нічого не зіпсувати, — тепер вже й вона зітхає. Мене копіює чи справді думки невеселі? — Сьогодні ми повернемось до Києва. І чим ти будеш займатися?

— Гарне питання. По-перше, спробую прийти до тями після урагану на ім'я Соломія. Потім заїду за речами і буду облаштовуватися у новій оселі. Друг обіцяв мені підшукати хатинку, бо він добре знає мої смаки та вимоги. Ту квартиру, де ми мешкали з Анфісою, я залишу їй. Собі куплю нову та почну з чистого аркуша. А потім порину в роботу. Моя відпустка закінчується за три дні.

— Тобто… ти побачишся з колишньою? — Щось моя крихітка зовсім згасла. Вже сумує чи ревнує?

— Сподіваюся, що ні. Мія, тебе турбує, чи буде у моєму графіку місце для тебе? Я вгадав? — Повертаю її до себе обличчям. Такі розмови ведуться «очі в очі». А ще я хочу її поцілувати, моє тіло вимагає дози ніжності.

— Так, Едгаре Батьковичу, ти вгадав. Я нервую… Таке відчуття, що ми з тобою більше не побачимось. І це мене лякає, — привстає навшпиньки і оббиває руками мене за шию. Лагідно дивиться у вічі, але заглядає в душу. — Думатимеш про мене хоч іноді?

— А ще дзвонитиму та зустрічатимуся з тобою... іноді, — намагаюся заспокоїти її своєю усмішкою, але жінок практично неможливо заспокоїти, коли вони вже вигадали трагедію на порожньому місці. — Адже ми не розлучаємося. Ти сама запропонувала формат вільних відносин і мене він зараз цілком влаштовує.

— Я не маю з собою телефону, щоб записати твій номер, а запам'ятати стільки цифр я не в змозі. Як ти мене знайдеш? — Таке враження, що ще хвилину і у крихітки єнота почнеться паніка. Але мене більше турбує думка, що Мія справді встигла в мене закохатися. І я поки що не знаю, що ми із цим робитимемо.

— Ну, я тебе вже трохи знаю. З твоїм характером і завзятістю — ти б мене сама з-під землі дістала. Але ми зробимо простіше, щоб ти не переживала і зайвий раз не хмурилася, нащо тобі ці ранні зморшки. Я відвезу тебе додому, ти візьмеш свій телефон та запишеш мій номер. Не поїду, поки ми обидва не переконаємося, що між нами надійний зв'язок, — мені подобається пестити її поглядом, трохи глузливим, теплим, приправленим ніжністю. Подобається обіймати її очима і бачити в її очах більше, ніж вона мені каже.

— Ти, мабуть, думаєш, що я психована дурепа?

— Ну, це навіть мило, — підколюю її, за що вона одразу ж штрикає мене пальцями під ребра. — Мія, я не вважаю тебе дурепою. Мене розчулює, як ти через все це переймаєшся, приймаючи близько до серця.

— А як можна не приймати близько до серця? Для мене це важливо. Для тебе хіба ні? — переходить на шепіт, розкривши свої сірі очиська ще більше.

Відтягуючи з відповіддю, спершу цілую її в губи. Наші з нею поцілунки — особливі для мене ласощі. Вже кілька разів ловив себе на думці, що хотів би цілувати ці губи щодня вранці та ввечері. Але це, на жаль, неможливо.

— Будь певна, те, що між нами відбувається — для мене теж має велике значення, — промовляю і вона жадібно ловить кожне моє слово.

— Тобто це не «розважився і забув»?

— Ні, Соломіє. Це щось ... більше, — відповідаю і раптом чітко усвідомлюю, що прив'язався сильніше за допустиме. Перетнув межу і таки втратив голову. Тому будуть наслідки, буде ломка та бажання бачити її якнайчастіше.

— Добре, — киває наче трохи заспокоївшись. — Тоді ще одне питання майже в тему. Як пластичний хірург ти схвалюєш акуратні та симпатичні тату, які можуть символізувати щось важливе і надто особисте?

— Ні! Я категорично проти. Не смій псувати свою ідеальну шкіру, своє тіло якимись безглуздими малюнками. Я не дозволяю. Якщо зробиш — лаятимусь і сваритимуся.

— А я хотіла... набити щось пов'язане з тобою... на згадку, — зніяковіло бурмоче.

— Пов'язане зі мною? …Тоді тримай, — рішуче знімаю з мізинця свій перстень з чорним опалом. Підійшов на середній пальчик її правої руки. — Він зі мною майже все моє свідоме життя. Цей перстень має свою історію. Може, якось розповім.

— Просто розкішно! …Це дуже зворушливо, Едгаре. І… схоже на заручини. Чоловіки просто так обручки дівчатам не дарують, — піднімає на мене здивований, сповнений захоплення погляд.

Трясця, і справді схоже на заручини…