Розділ 12

Едгар

От прибацане дівчисько! Гаразд, я тобі покажу, як треба цілуватись, бо твоя спроба тільки роздраконила мене, але ніяк не задовольнила! Добалакалася! Випросила! Я намагався втриматись, але не зміг! Вже й не пригадаю, коли мене роздирали такі бажання. Хапаю цю бестію і цілую. Жорстко впиваючись у цей солодкий рот, спіймавши її гострий язичок. Підкоряю собі, кожним рухом диктую мої правила, змушуючи відповідати на мою грубу ласку так, як мені подобається. Безжально дряпаю щетиною ніжну дівочу шкіру, посилюючи хватку і поглиблюючи поцілунок. Вона стогне, але якби їй не подобалося — не обіймала б мене так міцно. Дівчисько липне до мене всім тілом, чудово відчуваючи моє збудження навіть через одяг. Таке складно не помітити. Добре хоч не лапає мене, інакше ми б закінчили в іншій позі. Бо я планую лише поцілунок та брудні думки, не більше. А потім ми розпрощаємось назавжди. Навряд чи вона ще колись сюди приїде, та й я тут з'являюся двічі на рік.

Насолоджуюся нашою взаємодією, кайфую, її податливість мене заводить. Я її не просто зацілував, я її практично зжер. Начхати, що потім у паху болітиме так, ніби мене туди кінь копитом садонув, це було того варте. Цим задоволенням просочився кожен мій нерв, перш ніж я її відпустив, дозволяючи перепочити.

Очі величезні, дивиться на мене з неприхованим захопленням. Що, крихітко, тебе ще ніхто так не цілував? Бачу, що сподобалося, але добавки не буде.

— Що, важко віддихатися? Дівчисько, — хмикаю, дозволяючи собі зухвалість. — І це всього лише поцілунок, а ти вже пихкаєш ніби лізла на гору. Що тоді вже казати про щось більше і про інші пестощі. Я вимогливий. Ось що я мав на увазі кажучи, що ти не потягнеш, — сподіваюся після моїх слів Мія образиться чи розлютиться і наша хімія розсіється. Тому що божеволіти і закохуватися не входить у мої плани. І їй це теж ні до чого.

— Бажаю вам, Едгаре Павловичу, зустріти накачану бабу, яка вас потягне та задовольнить усі вимоги його величності. Триматиму за вас кулачки, — скривившись і люто блиснувши очима, простягає руку. — Гоніть мою зарплату за два дні. Поцілунок скаженого самця, я так розумію, йшов бонусом?

Повільно підходжу до кавоварки, натискаю кнопку. Адже я обіцяв їй каву. Хоча після такої пристрасті тиск однозначно підскочив і в неї, і в мене. Мія шулікою мовчки спостерігає за мною. Навіть не сумніваюся, що її дратує посмішка, яка зараз грає у мене на губах. Так, я дражню її спеціально. На прощання.

— Бонусом йде неймовірно смачна кава. А поцілунок був моєю примхою, — ставлю перед нею філіжанку ароматного напою.

— Вам потрібно перехреститися або подякувати кармі за те, що я так сильно люблю каву, інакше вже давно виплеснула б її на ваше симпатичне личко. Носик, мабуть, собі переробили? Впевнена, в дитинстві ви були капловухим і тільки заради цього стали пластичним хірургом, — уїдливо перебирає свої шпильки, вставляючи їх у мене по черзі.

Я ліниво беру свій гаманець і ніяк не коментуючи її випади, відраховую купюри та кладу на край столу поряд з нею. На коротку мить наші погляди зустрічаються і між нами проноситься потужний імпульс, він проникає під шкіру, здиблюючи кожну волосинку, підігріває кров і в роті знову виникає смак нашого поцілунку. Нервово ковтаю, смикаючи кадиком, і відвертаюсь. Прийдеться хвилин двадцять стояти під холодним душем, щоб заспокоїтися. Тіло вимагає розрядки, тіло на мене гнівається, погрожуючи збунтуватися.

Допивши каву, Мія підводиться з табурету, гордо розправивши плечі. Сує гроші в кишеню халата і йде до виходу. Але біля самих дверей обертається, підступно посміхаючись. Ось воно, я розбудив у ній відьму. Маленьку, дику, відчайдушну фурію, яка із задоволенням встромить в мене свої кігтики:

— Хтось тут надто високої думки про себе, лікарю. Не обманюй себе… Едгаре, — з прицмокуванням вимовляє моє ім'я і махає вказівним пальчиком. — Це ти мене не потягнеш. Танцювати всю ніч, коханням займатися до ранку, мою енергію, що б'є фонтаном, молодість мою, допитливість, бажання любити — не потягнеш. Дякую за ці кілька яскравих днів. Я тебе не забуду, — смикає плічком і штовхає двері.

І як тільки Мія пішла — мене огорнула порожнеча. Напруга в тілі все ще пульсує. Душ не скасовується. Та й заспокійливе не завадить. Сьогодні треба виспатися, а завтра поїхати звідси до біса. Порину в роботу, займу себе іншими думками та проблемами. Мія зробила мені безцінний подарунок — завдяки їй я більше не згадую колишню. Депресію як рукою зняло. А ще в словах мініатюрної та нахабної красуньки є частка правда — я справді не потягну тусовки, розборки та заскоки цієї юної бестії.

До самого вечора «готував» будинок до мого від'їзду. Щільно закривав вікна, висмикував усе з розеток, складав у контейнер продукти, що швидко псуються, щоб віддати сусідці, спускав воду з басейну. А вранці покидавши речі в машину не зриваюся з місця відразу, а вагаюся цілих п'ять хвилин. Може, покликати її із собою? Адже я не остання сволота. Шкода дівчисько. Розбіжимося в різні боки вже після того, як я висаджу її десь у Києві.

Все-таки не витримую, йду до сусідського подвір’я. Олена поливає город і не одразу мене помічає, доводиться крикнути.

— Ви за Мією, Едгаре Павловичу? Ой, ця шалена о п'ятій ранку умотала. Якийсь блаблакар у Луцьку її має підібрати. Вона дівка доросла, дістанеться, коли вже свічка в одному місці загорілася. Їдьте з богом, я догляну за вашою хатою.

Що ж, доля все вирішила за нас. Прощавай, крихітко єнот.

І яке ж було моє здивування... Воно просто невимовне! Коли пролетівши Луцьк, шуруючи трасою на Київ я проїхав повз поламане авто і дівочу фігуру, яка здалася мені до болю знайомою. Ні, ця доля просто знущається! Гальмую метрів за двісті. Мія вперто чеше узбіччям. Навряд чи вона впізнала мою машину.

Отакої… поїздочка обіцяє бути цікавою.