Розділ 10

Едгар

І знову це важко назвати нормальним сном. Я противник снодійного, тому не поспішаю приймати пігулки. Розумію, що спочатку потрібно розібратися зі своїми думками, корінь проблем криється саме там. Снилася біліберда і уві сні мене не залишало відчуття, що я тримаю Мію за руку.

Тож ранок починається з міцної гіркої кави. У бік сусідського будинку намагаюся не дивитись, але кожним нервом відчуваю, що вона там. Що зі мною відбувається? Цього ще не вистачало! Зациклитись на дівчині, молодшої за тебе на сімнадцять років!

Читаю статті англійського професора про інновації в галузі пластичної хірургії, роблю позначки. Зголоднівши через пару годин, доїдаю вчорашнє м'ясо з овочами і раптом… чую зляканий крик сусідки Олени.

— Допоможіть! Едгаре Павловичу! Хто-небудь! Вона задихається!

Перша моя думка — Мія! Вилітаю зі свого двору стрімголов, через хвилину я вже біля посинілої дівчини. Бджоли… набряк… Все ясно. Підхоплюю Мію на руки та біжу до себе. Аптечка у мене у вітальні на журнальному столику. Тільки вчора перебирав свою медичну валізку. Добре, що я маю усе необхідне. Рухи швидкі, відпрацьовані. Олена зі своїм онуком тупцюють на порозі кімнати, перелякані до смерті.

— На що в неї ще алергія? — Запитую, не обертаючись.

— Навіть не знаю, — схлипує Олена. — Оля її мати мені нічого не казала. А сама Мія… Едгаре Павловичу, з нею все буде добре?

— Мені треба за нею спостерігати. Якщо що поставлю крапельницю. Повертайтеся додому, коли їй полегшає я вас покличу, — хочеться залишитися з Мією наодинці. Впевнений, вона скоро прийде до тями і зайві свідки мені не потрібні. Ще не дай боже помітять нашу хімію.

А коли стан Мії покращується — мій, навпаки, погіршується. Особливо коли вона без одягу залишилася. Зло бере, що я дорослий, врівноважений чоловік, досвідчений лікар — нічого не можу вдіяти зі своїми бажаннями. В мені щось клацає — і все. Поруч з нею це не піддається контролю. ХОЧУ… ЇЇ.

Після жарту про слоненя вирубилася за дві хвилини, склавши на мене ноги.

Ніколи не надавав цьому значення, але жіночі стопи ... особливо пальчики — це неймовірно сексуально. Щоб хоч якось заспокоїтися, згадую про дихальну гімнастику. Шумно дихаю, залишаючись сидіти на місці. Відкидаючись на спинку дивана, відчуваю, що після безсонної ночі теж не проти подрімати. Але якщо засну тут… все може закінчитись пікантним курйозом, якщо піднімуся до себе в спальню — Мія може втекти, коли прокинеться. А мені треба виміряти їй тиск, переконатися, що вона в порядку. Зрештою дати їй щось із одягу. З чисто людського співчуття звісно ж.

Що ти з цим робитимеш, Едгаре? Ще вчора був рішуче налаштований присікти все на корені, сьогодні борюся з бажанням облизати її пальчики на ногах. Але якщо бути суб'єктивно-цинічним, то на фіг я їй потрібен? А я що робитиму з нею, коли сексуальна ейфорія мине? Ні, ми точно парою не станемо, тут без варіантів. Прийдеться стати жорстким і насамперед до самого себе. Годі вже слинки пускати.

Перебираюсь у крісло. Вимикаюсь хвилин на двадцять, поки не почув бурмотіння Мії.

Сидить, замотавшись у простирадло, головою крутить на всі боки.

— Кава є? — помітила, що я прокинувся.

— Зараз проведу медогляд, дам безкоштовну консультацію і підеш додому, — відповідаю стримано, виймаючи тонометр зі своєї валізки. Мія, сопучи, спостерігає за кожним моїм рухом.

— Значить, Едгаре Батьковичу, ви мені життя врятували? — питає тихо.

— Тиск низький. Так і бути зварю тобі кави, — «востаннє» додаю вже подумки. — Ти як? Нормально? Голова паморочиться? — Мія встає і її хитає, тому мені доводиться її притримати, обійняти і мало не на руках віднести на кухню. Вона не важка, і мені приємно до неї торкатися, відчуваючи під простирадлом її пружне оголене тіло. Всаджую на табурет, оглядаю її зіниці, прошу відкрити рота і показати язика.

— Яка слухняна, — посміхаюся, не стримавшись. — Коли повернешся до Києва, тобі треба буде здати кров на алергени і сходити до алерголога. Я маю номер телефону хорошого фахівця. Це не жарти, Мія. Виїжджаючи на природу, тепер ти маєш пам'ятати, що ти ризикуєш життям, тому що на природі, якщо це не зима, звичайно, всюди носяться бджоли та оси. Швидше за все на укус оси та шершня у тебе теж буде позитивна реакція. Ти маєш завжди носити в сумочці ліки. Твоя мама, твої друзі, колеги, твій майбутній чоловік повинні знати про це, щоби вчасно прийти на допомогу. Ти мене зрозуміла? — Уважно заглядаю їй в очі, ставлячи перед нею чашку кави.

— Дякую… за все, — вимовляє тихо, відводячи погляд. — Це може бути спадкове?

— Може. Але із цим можна жити. Головне, дотримуватись заходів обережності, — пом'якшую тон. Мія виглядає засмученою. Захотілося торкнутися її щоки. Дідько! Не можна про це думати!

— Ось тому мені потрібно якнайшвидше повернутися до Києва, — зітхає.

— А ще тому, що ти, мабуть, сумуєш за своїм коханим хлопцем? — Виривається у мене з ревнивими нотками.

— З ним просто прикольно і можна подуріти. …Едгаре, а що таке кохання на вашу думку? — різко скидає на мене погляд своїх великих сірих очей.

— У кожного свої поняття про кохання. Люди мають різні вподобання і пріоритети, — тепер зітхати хочеться мені, тому що це занадто гостра для мене тема.

— А з погляду медицини? — слабо посміхається Мія.

— Кохання — це коктейль із нейропептидів, молекул, якими нейрони спілкуються між собою. З погляду медицини ні любові, ні Бога не існує. Але вони є, — зачаровано дивимося один на одного. Ні вона, ні я не відводимо погляду. Я не в силах цього зробити, бо борюся з диким бажанням її поцілувати…