Розділ 4

Едгар

Зрада дружини та імпульсивне швидке розлучення підкосили мене більше, ніж я очікував. Я героїжуся, гордо випинаю груди колесом, але насправді отримав доволі відчутний удар по самооцінці.

Коли тобі зраджує жінка, з якою ти не один рік засинав і прокидався в одному ліжку, яку ти кохав або тобі так здавалося… ти наче отримуєш низький бал. Я начебто не пройшов атестацію як чоловік. Можна постійно подумки собі твердити, що це вона егоїстична стерва, що це її косяк, її помилка, але неприємний черв'ячок сумнівів все одно точить. Що я зробив не так? Заробляв гроші, щоб вона нічого не потребувала? Занадто рідко водив по ресторанам? Мені здавалося, що раз на тиждень це норма. Що погодився з її бажанням не заводити дітей? У ліжку було якось не гаряче? То потрібно було мені сказати, а не на іншого чоловіка стрибати. Робота від цих думок майже не відволікала. Гадав, треба чкурнути в глушину відпочити і перезавантажитися, але ні хріна не перезавантажується — думки продовжують штурмувати. Штурмували до сьогодні, бо дивним чином поява юної сусідки, цієї зухвалої бідосі, вивела мене з депресії. А я вже подумав, що доведеться проходити психотерапію, підсісти на транквілізатори, а воно раптом попустило. Секрет, напевно, у цьому безглуздому бабському сарафані та її діловому писку при усьому цьому. Впевнена у собі нахаба, не соромлячись пре напролом. Втім їй вдається залишатися смішною, з якоюсь непідробною майже дитячою безпосередністю. Раптом навіть відчув себе молодшим, хоча між нами чималенька різниця — сімнадцять років. Я їй практично в батьки годжусь. Не те, щоб Мія приваблювала мене сексуально... ні. Але поруч із нею я отримую емоційну розрядку та естетичне задоволення. Моє наметане професійне око пластичного хірурга на ній відпочиває.

— Тоді я почну прямо зараз, — рішуче налаштована Мія заводить пасма волосся за свої милі вушка. — Якщо ви плануєте стояти в мене над душею, хіба мало… раптом я під своїм сарафаном пів вашої хати винесу, то я б вас попросила одягти хоча б шорти.

— Хм, а я вже подумав, що тебе неможливо збентежити, — що цікаво — вона червоніє після моїх слів. Починаю почуватися жеребцем.

— Я вас правильно зрозуміла, Едгаре Батьковичу, я можу входити в будь-яку кімнату і скрізь пхати свій ніс?

— Саме так. Думаю, тобі сподобається, адже жінки люблять пхати свої носи куди треба і не треба. І не називай мене Батьковіч. Райський Едгар Павлович, — знову представляюся, але вже повністю і навіщось простягаю руку. Звичка. Вона її з усмішкою тисне.

— Гарне прізвище. Але вам більше моє підійде, враховуючи, скільки ви заробляєте. Адже, як на мене, пластичні хірурги гроші лопатою гребуть.

— Ну? Мені тепер із тебе твоє прізвище умовляннями витягувати? — скидаю брови, вдивляючись у її сірі очі, які знову «бодаються».

— Капуста.

— Соломія Капуста? Щось ти не схожа на капусту, більше на капустянку.

— Саме так мене в школі і дражнили! — розсердилася миттєво, пирхнувши, мов дика кішка. Згоден, ляпнув тупість, як якийсь недоумок. Потрібно буде вибачитись, але пізніше. Жінки коли злі стають більш продуктивними. Адже не дарма вони свої нерви прибиранням заспокоюють.

Поки Мія вивчала підвал мого будинку, я таки одягнувся, але контролювати її не збираюся. Не позбавлятиму її задоволення нишпорити будинком, мене цілком влаштовує, що вона звільнить мене від необхідності збирати речі Анфіси.

Разом з ноутом зручно влаштовуюся у альтанці, хочу вивчити досвід закордонних колег, у мене купа помічених і досі непрочитаних статей.

Захопився і навіть не помітив, як швидко пролетів час. Сонце сховалося за лісом, звідти потягло приємною вечірньою прохолодою, птахи очухалися після літньої спеки, прочищаючи горлянки в густій ​​кроні і з'явилися перші комарі-розвідники. Незабаром цих кровососів побільшає, і я завчасно підпалюю відлякувач. Ще вчора планував засмажити м'ясо на вечерю, але замаринував лише вранці. Думки про ароматне м'ясце змушують мій шлунок вимогливо бурчати у передчутті.

Засипавши вугілля, розводжу вогонь у мангалі, а тим часом з дому, штовхаючи перед собою коробку, вибирається… крихітка єнот. Дивлячись на Мію, у мене чомусь виникла саме така асоціація. Не скажу, що на щастя, але вона змінила свій моторошний сарафан на речі моєї колишньої. Анфіса часто тягала тут ці шорти, а футболку я вже й не пам'ятаю. Дідько… дарма сказав, що вона може залишити собі все, що захоче. Хочеться стягнути з неї це ганчір’я та кинути у вогонь.

— Треба було покликати, я допоміг би винести коробку, — підбігаю до неї.

— Пан велів не турбувати його звуком мого голосу, — вколола у відповідь. Що ж, я на це заслужив. — Я все вигребла, від вашої колишньої в хаті навіть крихти не залишилося. Хіба що лишилися речі, які вам про неї якось по-особливому нагадують і лише ви про це знаєте. Як картина на стіні, наприклад. Та якщо хочете позбутися остаточно, потрібно ще кожну кімнату віником з полину обкурити, витравити енергетичний слід, так би мовити. Я ось… тільки це собі взяла, — смикає за білу футболку, під якою я бачу контури пружних дівочих грудей. Чіпляюся поглядом вже не як пластичний хірург… трясця. — Воно на мене трохи завелике, але це в сто разів краще, ніж балахон у квіточку. Що зробити із коробкою? Закопати у лісі? А... ось ще що знайшла, — лізе до кишені шортів і дістає золотий браслет із кулончиком у вигляді серця. Я його Анфісі подарував на нашому третьому побаченні, як зараз я пам'ятаю. — Я б цю річ не викидала, навіть якщо вона вам про щось нагадує. Краще здати в ломбард, а отримані гроші віддати тим, хто потребує, задонатити на добру справу.

— Мія, я приємно вражений. Інша на твоєму місці просто мовчки залишила б його собі.

— То вас це дивує? Те, що я чесна дівчина? Ви мені подобаєтеся все менше і менше, Едгаре Батьковичу. Я сама собі придумала, що ваша дружина вас сильно ревнувала до пацієнток та медсестр, ось ви й розбіглися. Але тепер мені здається, що причина була в іншому! Хоча це, звісно, не моє собаче діло! — сердито стискає кулачки. До образи додалася ще й втома.