Розділ 3

Мія

Ну, принаймні варто було спробувати. А цей дон Педро нічогенький такий. Сексі-лікар. Едгар. Ім'я таке рідкісне, гарне. Але чи то я не вмію спілкуватися з дорослими чоловіками, чи то він не такий як усі. Думала, клюне на мою симпатичну мордочку і погодиться, але де там! Старпер уперся. Може, вигадати нову стратегію?

Щоби повернутись додому — мені потрібні гроші. Тож їх треба заробити. І я бачу лише один варіант — запропонувати цьому платоспроможному буркотуну послуги хатньої робітниці.

Він один — будинок великий, купа пилу, а може й брудного посуду. Хатньої роботи я не боюсь. Головне, щоб він погодився. Не хоче брати пасажиркою — я готова заробити на блаблакар чи автобус. Потяг відпадає, бо мій паспорт залишився вдома. Мама мені таку підлоту влаштувала, от як на неї не злиться! Розлучила мене з друзями, з Олегом. Я навіть попередити їх не встигла. Уявляю, скільки буде пропущених та непрочитаних повідомлень. Вже не здивуюся, якщо мама з мого телефону пішле Олега куди подалі від мого імені, типу я його кидаю. В неї дурі вистачить. От би їй трапився хороший мужик, щоб вона нарешті біситися перестала. Вона у мене у повному розквіті сил. У деяких в сорок років життя лише починається. А в неї вже доросла дочка та власна пекарня — чим не наречена з приданим?!

Настрій нікудишній. Злюся не тільки на мою притрушену маман, а й на себе. Я завжди мала проблеми з телефонними номерами — я їх тупо не запам'ятовую. Можна було б позичити телефон у тітки Олени та набрати Олега — але ж дірява голова не може запам'ятати нещасних десять цифр.

— Ох, бідова ти душа. Чує моє серце — дарма я погодилася дати тобі у нас притулок, — тітка Олена притягла з городу відро огірків. — Ти навіщо до Едгара Павловича ходила? Не чіпляйся до людини, він чоловік порядний. Баби побачать — чутки розпустять.

— Тю, що скажуть люди — мене хвилює найменше. Потрібен він мені як зайцю стоп-сигнал, щоб я до нього чіплялася. У мене є хлопець. Давайте я вам допоможу огірки по банках розпихати, а ви мені позичите щось з одягу, поки я свої речі виперу, — здаватися я не люблю, з малечку така. Навіть коли мама казала мені «не біжи, впадеш» — я тільки прискорювалася, падала, розбивала коліна, уперто не плакала, підводилася і бігла далі.

Цей сусід ще дізнається, на що я здатна!

…Якби я мала ще дві сестри-близнючки — ми б легко усі разом помістилися в цей сарафан. Тітка Олена щедро позичила мені цю строкату розлітайку, я її начепила, дивлюся на себе в дзеркало і намагаюся не померти від сміху. М-даааа ... оце день високої моди! Та я перша красуня на селі! Моднява бджілка! Потрібно пробігтися вулицями, розбурхати пліткарок. Шльопки теж на два розміри більше, але нічого. Це ще не найстрашніші випробування. Я не стидаюся — і це головне. Тому саме в такому вигляді я й поперлася до цього ескулапа, рішуче затарабанивши в ворота. Які за хвилину клацнули, пропускаючи мене у двір.

Пан відпочиває біля басейну, розвалившись у шезлонгу. У вузьких плавках, здається, вони йому навіть тиснуть. Намагаюся не витріщатися на ті бугри, але не виходить. Побачивши мене, ліниво опускає окуляри на ніс і дивиться поверх них.

— Приймаєте сонячні ванни? — питаю ввічливо, придушивши свою любов до іронії, яка так і проситься зірватись з язика.

— Я дивлюся, за останні кілька годин твоя ситуація дуже погіршилася, Мія. Вигляд у тебе — обійняти та плакати, витираючи сльози подолом цього балахона. Чим зобов'язаний цього разу? — А ось йому нічого не завадило вставити колючу шпильку. Сподіваюся, він обгорить, а потім облізе.

— Мої речі сохнуть, змінних немає. Я б на вашому місці не знущалася. Можете позичити пристойніший одяг — буду вдячна. Та я прийшла з іншого приводу. Ви порадили мені знайти альтернативний спосіб повернутися додому — і я його знайшла. Але для цього мені треба заробити грошей. Найміть мене хатньою робітницею!

— Я правильно почув? — красномовно пирхає і підводиться на ноги, щоб продемонструвати мені свій велетенський зріст та практично ідеальну чоловічу фігуру. Щоб його комарі покусали! — Мія, ти вже багатьох чоловіків довела до істерики?

— Ви перший. Я на вас тренуюсь. Не бачу нічого кумедного. Я серйозно, — хмурюся, задираючи голову, і ловлю його глузливий погляд. І чим більше я серджуся – тим йому стає веселіше.

— А з чого ти раптом вирішила, що мені потрібна хатня робітниця?

— Ви живете тут сам. Будинок великий. Напевно розвели бардак, тому що чоловіки зазвичай неохайні за своєю природою. Без образ.

— М-м-м... мене зараз порве на дрібні клаптики. І звідки таке юне створіння знає про природу чоловіків? Хірурги, щоб ти знала дівчинко, не бувають нечупарами. У мене маніакальна потреба у чистоті. Люблю стерильність та запах антисептиків.

— Суцільна нудьга. Маніакальні чистюлі не вміють розслаблятися і одного разу… злітають з котушок. Це нам на курсі психології розповідали. Я навчаюсь в університеті міжнародних відносин. Тож вам є над чим замислитися, Едгаре Батьковичу, — з викликом задираю ніс, даючи йому зрозуміти, що я гідний опонент.

— Дивлячись на тебе, дівчинко, я вже замислився над тим, що мені явно хтось наврочив. Чого ти так рвешся до Києва?

— У мене там хлопець. Не хочу ставити особисте життя на паузу, навіть якщо моя мати категорично проти.

— Воу, кохання! — Іронічно кривиться. — Кохання переоцінюють. Воно не триває вічно. Перед тим як покохати — відразу приготуйся одного разу його відпустити.

Привстаю навшпиньки, хапаючись за його руку, і тягнуся долонею до його чола:

— Вирішила перевірити, чи раптом у вас не тепловий удар. Щось ви багато дурниць верзете. А діти у вас є?

— Це не тепловий удар — це реакція на тебе, Соломія. Ще трохи й у мене дим із вух повалить. Нема у мене дітей. Будуть ще питання?

— Тоді можете вдочерити мене. У мене немає батька, — засміявшись, знизую плечима. Дивна, звичайно, картина: я підперезана мотузкою в безрозмірному дебільному сарафані і він в одних тісних плавках. Тішить те, що ескулап не сприймає мене як жінку, а я не сприймаю його як чоловіка. У нас просто у кожного свої прибабахи та свої цілі.