Розділ 2

Едгар

— Хочеш я приїду? — Зітхає в слухавку Тимур.

— Мене більше влаштовує той розклад, де ти мені друг, а не нянька. Я в порядку, не розкис, по кутах не вию і більше гатити битою чиїсь тачки не збираюся, — морщусь, згадуючи, як розфігачив авто коханця моєї вже колишньої дружини. Знову накриває огидою до себе… до неї. Сім років шлюбу – і класика жанру. Застукав з іншим.

— Ну чому одразу нянька. Просто допоможу по-дружньому зібрати речі Анфіси, щоб ти до них не торкався.

— Я сам. Несподівано виявив у собі схильність до мазохізму, — хмикаю з сарказмом. — За тиждень повернуся. Сподіваюся, до цього часу ти вже знайдеш для мене нову пристойну квартиру в центрі. Все, давай, — відкидаю телефон подалі від себе.

Там висять штук сто непрочитаних повідомлень від Анфіси. Я не хочу їх читати, але й видаляти поки що не поспішаю. Не знаю чому. Разом нам вже не бути, у цьому сенсі я надто принциповий і рогоносцем бути не збираюся. Можливо, колись заради сміху захочеться прочитати і дізнатися, які ж аргументи вона добирала, аби пояснити мені свою зраду. Знаючи Анфісу, напевно, звинувачує мене, мовляв, через мою роботу я мало приділяв їй часу. Але для мене немає таких слів, якими можна виправдати зраду. Зрада — це кінець довіри, а без довіри немає стосунків. Кохання не виживає за таких умов. Воно йде. …Навіть якщо боляче.

У цьому будинку її речей небагато, влізуть в одну коробку. Анфіса не любила тут бувати, щиро не розуміючи, як можна проводити відпустку в селі, де хліб привозять раз на тиждень і окрім дрімучого лісу нема куди піти. А як же Монако, Мальдіви та Марсель? Їй хотілося виблискувати своєю красою, прикрасами та брендовим ганчір’ям, а не ось це все. А мені з моїм напруженим графіком роботи та постійними клієнтами просто хочеться відпочити від людей. У тиші. Без пафосу. До того ж я створив тут райський куточок, який влетів мені в копійчину: декоративний дворик, басейн, шикарна альтанка, у будинку всі зручності. Нафіг мені те узбережжя і океан, в якому навіть ноги мочити небезпечно.

Люблю це місце і на відміну від нашої столичної квартири, будинок я не продаватиму.

Зваривши каву, тупаю в альтанку і… завмираю на півдорозі.

Над триметровим парканом з червоної цегли стирчить дівочий бюст і два допитливих ока. Не інакше як по драбині видерлася.

— Доброго ранку, — посміхається це чарівне диво. — Можете по-сусідськи пожертвувати чашечку кави? Боюся, що якщо в мій організм не надійде кофеїн — я когось приб'ю. На жаль, моя тітка не тримає вдома зерна цього цілющого напою, а ваша кава пахне так, що я вже ладна зробити під парканом підкоп.

Мені б вчасно згадати, що з жінками мені не щастить, а ось такі молоденькі дівчата — найнебезпечніші істоти на планеті. За роки роботи пластичним хірургом мені доводилося стикатися з різними екземплярами слабкої статі. Так от ні чорта вони не слабкі. Вони просто дуже добре вміють вдавати, зображуючи пестунок, зайчиків, сонечок, квіточок. Все залежить від настрою. Іноді ці сонечки можуть прокинутися відьмами. А взагалі жінки — це витривалі хижаки, різнобічно обдаровані та дико цілеспрямовані. Якщо їм потрібно, наприклад, на нігті — їх ніякий апокаліпсис не зупинить. Тому краще пригостити її чашкою кави і не будити бурю.

Киваю дівчині на хвіртку, яка відкривається з пульта і через дві хвилини ця мініатюрна красуня вже зручно умощується в моїй альтанці на м’якому диванчику.

— Мене звуть Соломія, — ближче вона ще симпатичніша, і голос приємний, її вібрації мене дивним чином тут же розслабили, закотилися мурахами за комір, залоскотали.

— Приємно познайомитись, кавоманко Соломія. Я Едгар. Тільки каву чи збігати до хати за печенюшками? — немає в мене печива, але якогось біса спитав. Напевно, її молодість і дівоча свіжість оп’янили мене. Організм після стресу намагається прийти до тями, шукає позитив.

— Кави буде достатньо. …Едгаре, а ви надовго тут?

— Соломіє, знаєте, що я найбільше ціную у відпочинку? — теревенити не маю бажання, як і зближуватися з кимось. Зустрічаємось з нею поглядами. Мені подобається, коли витримують мій пильний погляд, а ця лялечка ще й «бодається» очима. Дівча з характером це відразу відчувається, хоча я її зовсім не знаю.

— Можна просто Мія. І що ви цінуєте, Едгаре? Приватність?

— І це теж. Але найбільше — тишу.

— Делікатно натякаєте, щоб я мовчки пила каву та звалювала? А мені сказали, що ви привітна та чуйна людина. Та мені чомусь поки що мало в це віриться, — м-м-м… то у нас ще й гострий язичок. Ох і помотає вона комусь нерви. Не мені, слава богу.

— Мила дівчино, ви сидите в моїй альтанці і п'єте мою каву. Тож люди правду кажуть, я дуже привітна людина, — красномовно скинувши брову, перекочую між пальцями запальничку. Палити кинув давно, а звичка лишилася. Коли спіймав Анфісу з тим мужиком — намагався закурити, але не вийшло… руки тремтіли від люті.

— Я можу бути з вами чесною? — Мія несподівано нахиляється вперед, відриваючи мене від моїх думок.

– Жінкам це погано вдається, але спробувати варто, — моя іронія її нервує. Їй хочеться випустити кігтики у відповідь, але їй щось від мене треба, тому дівчисько стримується.

— Тітка сказала, що ви приїжджаєте в цю глухомань зі столиці. А я дуже хочу повернутись до Києва, мені конче треба… Мама вчора привезла мене сюди погостювати проти моєї волі. Тому я збираюся вас попросити…

— Я не беру пасажирів, Мія. Тим паче балакучих, безбашенних, неповнолітніх дівчат. Мені не потрібні неприємності, — категорично хитаю головою.

— Я повнолітня! Мені дев'ятнадцять! У тітки спитайте. За три місяці буде двадцять! І я вже навіть не незаймана! — напевно, те, що вона живе статевим життям, повинно підкреслювати її дорослість.

— Уявлення не маю навіщо мені ці пікантні подробиці. А ще я не знаю, коли мені захочеться повернутись до Києва. Захочу — зірвусь цієї ночі чи за тиждень. А може, надумаю затриматися довше. Раджу пошукати інший спосіб повернутися додому, — моя відповідь їй не подобається, мала розчарувалася.