Розділ 1

— Ти у нас, звісно, пані з характером, але з якого переляку, мам? Об яку сосну ти вдарилася цього разу? — Думала, вона мене вже нічим здивувати не зможе, але моя мама щоразу знаходить спосіб мене шокувати. — Скажи, що це такий жарт, невдалий пранк? Що ти зараз розвернеш машину і ми повернемося додому?

— Ні, Соломіє, я прийняла рішення. Залишок літа ти проведеш у тітки Олени, — маніакально вчепившись за кермо, топить у бік траси.

— У тій глушині? — захлинаюся обуренням, розуміючи, що ніякий це не розіграш. — Без речей? Я навіть телефон удома на зарядці залишила! Ти сказала, що ми швиденько зганяємо затаритися на опті! Мам?!

— Так, доню, без речей та без грошей. Гаманець із твоєї сумочки я теж витягла. Ти сама мене змусила. Я не дам тобі наступити на мої граблі! Я тобі казала не зустрічатися з тим ідіотом. А що ти?

— У нас з Олежиком кохання. Ти не маєш права. Мені дев'ятнадцять, я доросла і самостійна людина…

— Бусинко моя, дорослі та самостійні люди не живуть з мамою, яка тягне на собі родину і сімейний бізнес. А на свою стипендію ти сильно не розженешся. Спочатку закінчи універ, знайди пристойну роботу, а потім дійде черга і до гідного чоловіка, який тебе своєю дружиною назве. Емоційно зрілого, психічно врівноваженого, самостійного чоловіка, який не боїться почуття відповідальності, а не це чмо, яке до тебе причепилося! Навчання кинув, працювати не збирається, тільки тягне з батьків гроші та дівок міняє. Подивимося, як довго протримається ваше «кохання». Через два місяці він вже й думати про тебе забуде.

— Ти не розумієш! Олег у пошуках себе! У нього величезний потенціал, потрібно просто знайти русло...

— Доню, ти себе хоч чуєш? Потенціал локшини в нього величезний, яку він ось таким дурепам на вуха вішає. Бачила я таких Олежиків у своєму житті. Тобі такого життя не хочу.

— Як ти можеш мені давати поради, коли сама жодного разу не вийшла заміж і навіть не знаєш, хто мій тато? — кидаю уїдливо, бо починаю злитися. — Ні словами не висловити, ні матюками не сформулювати! Мам, може тобі до лікаря сходити, вітаміни якісь пропити? Теж мені диктаторка! А ти не замислювалася, що може мені теж потрібні свої власні граблі?

— Стули писка, Мія, і змирись. Потім мені ще подякуєш, — не дивно, що моя мама не була заміжня і що в особистому житті в неї повний провал, тому що її характер і сімейне щастя — це два несумісні поняття.

— Трясця, та я там з глузду з’їду. Там навіть продуктового магазину нема. Село в дупі світу на краю цивілізації! А-а-а-а! — Кричу, але на неї не подіє. Я дозволила їй себе обдурити — і це мій промах.

— Ти там жодного разу не була. Іноді корисно виходити із зони комфорту. Там ліс, природа, чисте повітря. Допомагатимеш тітці і ловитимеш правильні афірмації. Ми не будемо сперечатися, Соломіє. Крапка! А якщо втечеш і якимось чином повернешся до Києва — допомоги від мене не чекай. Одразу переїдеш до гуртожитку і спробуєш вижити на свою куцу стипендію. Мія, я тобі добра бажаю.

— Ні, ти своїй єдиній дочці життя ламаєш! — відвертаюся і за п'ять годин дороги більше не вимовляю жодного слова.

Їй не звикати до мого мовчазного бойкоту, ми з нею вже тисячу разів сварилися.

Мама ростила мене сама. І хоч як я на неї серджуся, але все одно люблю її та поважаю за те, що вона не зламалася, що підняла мене на ноги і тримає на плаву свій бізнес, який дозволяє нам їсти хліб з маслом.

Але як же вона вміє мене вибішувати!

Може й справді перебратися до гуртожитку, до дівчат? Знайду підробіток...

Боже, ми ще не доїхали до цього села, а я його вже ненавиджу. Два місяці просто пройдуть марно і все тому, що моїй мамі видніше, з чого має складатися моє щастя. Кавалер їй не сподобався! Та з її вдачею їй ніхто не догодить! Ніколи!

Приїхали пізно, я навіть їсти не стала, настільки очі злиплися. Обійнялася з тіткою і завалилася спати. А коли прокинулася — моя матуся вже умотала додому, пообіцявши тітці забрати мене через два місяці і заборонивши їй позичати мені гроші. А у мене ні змінної білизни, ні косметики. На мені лише спіднє, джинси з футболкою та кроси. І що мені тепер робити? Носити халати тітки Олени п'ятдесят шостого розміру? Стати городнім опудалом? …Дідько!!!

Виповзаю з хати та тьопаю до літньої кухні. Сподіваюся, кава у цій дірі хоч є? Мимоволі задивляюся на сусідський будинок. Не зрозумій як тут опинився цей храм сучасної архітектури. Двоповерховий котедж взагалі не вписується в сільський пейзаж. Стильно, дорого, комфортно. Він як «Феррарі» серед старих велосипедів.

— Доброго ранку. Чого така надута? — Усміхається тітка.

— Свіже повітря в голову вдарило, — буркнувши, сідаю за стіл під навісом, який щільно обвили тугі лози винограду. У тіньочку добре, але день, судячи з усього, буде спекотний. А тут ні кондиціонеру, ні супермаркету, куди можна зганяти за морозивом. Зі зручностей тільки літній душ.

— Нагодую тебе сніданком. Може подобрішаєш. Я вже встигла пиріжків із сиром спекти та чай заварила, — добродушна двоюрідна сестра моєї матері наливає мені якийсь трав'яний духмяний напій і підсовує миску з рум'яними пиріжками.

— А кави нема? — уточнюю з розпачом, скорчивши нещасну мармизу.

— Ой, я цю гірку мачмалу не п'ю, — відмахується тітка. — Чай набагато корисніший. Чи може хочеш компотику холодного?

— Ні, дякую, — похмуро підводжу очі до неба з німим запитанням «за що мені все це?» — Я дивлюся, сусіди у вас із крутих. Якийсь депутат чи голова сільради?

— Це наша визначна знаменитість, — усміхається тітка Олена. — Лікар зі столиці. Пластичний хірург. Хороша людина, чуйний, привітний. Раніше у відпустку завжди з дружиною приїжджав, а цього року один кукує. Начебто... розлучилися. Шкода, гарна була пара. Вона в нього такою красунею була. Ходила, як королева. З гонором правда, але що з цих столичних фіф візьмеш.

— Я теж зі столиці, — багатозначно хмикаю. — Було б дивно якби у пластичного хірурга дружина була страховидлом. Цікаво на нього самого подивитися. Він, мабуть, весь ідеальний? Де треба збільшив, де не треба зменшив? — нарешті хоч якесь просвітлення та перспектива змитися звідси якнайшвидше.