Епілог

*Кая*

— Мамо, дивись!

Данилко стояв посеред вітальні й пихкав щосили, з усією зосередженістю, на яку здатен трирічний дракон-початківець, — та з рота в нього вилітала хіба тонка цівка диму, більше схожа на пару з чайника, ніж на щось драконяче.

— Бачу, — сказала я, не відриваючись від книжки, яку намагалась дочитати вже третій вечір поспіль. — Дуже страшно.

— Тато пихкає краще!

— Тато має багато років практики. Дай собі час.

Данилко насупився — точнісінько так, як хмуриться його батько, коли хтось ставить під сумнів його компетентність, набрав повітря і спробував ще раз. Цього разу цівка диму вийшла густіша, і він сам злякався результату більше за мене, закашлявся й сів просто на підлогу з ображеним виглядом.

— Не виходить....— поскаржився він.

— Виходить, — сказала я, відкладаючи нарешті книжку й підсідаючи до нього на килим. — П'ять хвилин тому взагалі нічого не було. Тепер є дим. Це прогрес.

Данилко привалився до мого боку, пахнучи чимось середнім між дитиною і жаринками, і я обійняла його, думаючи, як дивно це все склалось, сім років тому я лежала на траві біля озера й боялась думати про майбутнє. А тепер майбутнє сиділо в мене на колінах і намагалось видихнути вогонь на килим у вітальні.

— Бабуся прийде сьогодні? — спитав він раптом, піднявши голову.

— Прийде. По обіді.

— Вона знову буде мене вчити?

— Якщо ти будеш чемний і не спробуєш підпалити її хустку своїм новим талантом.

Данилко насупився, обмірковуючи, чи варта така обіцянка обмеження власної свободи, і вирішив, що варта.

Бабуся приходила щотижня — не як гостя, а як людина, що має справу. Сідала з Данилком за кухонний стіл, розкладала сухі трави й показувала, які до чого, а він слухав уважніше, ніж будь-коли слухав мене, коли я просила прибрати іграшки.

— У нього твої руки, — сказала мені бабуся якось, дивлячись, як Данилко обережно перебирає листя ромашки. — Не мої, не батькові драконячі кігті. Твої. Він відчуватиме рослини так само, як ти.

— А дракон у ньому?

— Дракон теж буде, куди ж він дінеться. — Бабуся стенула плечима. — Просто спершу озветься те, що ближче до серця. У тебе спершу озвався дар, а не характер твоєї крові. У нього, здається, буде так само.

Я дивилась, як вона нахиляється до правнука — стара, моторошна, найтепліша людина, яку я знала за два життя, і думала, що рід, який мав урватись на ній, тепер триває далі.

***

Університет я закінчила добре.

Захист диплома пам'ятаю уривками — хвилювання стерло половину деталей, лишило тільки обриви спогадів. Комісія, серед якої сиділа й професорка Кронвель, з тим самим гострим поглядом, з яким приймала мій перший судовий поєдинок. Мій голос, що тремтів на першому курсі й вирівнявся до кінця. І момент, коли голова комісії сказав «з відзнакою» — я не одразу зрозуміла, що це про мене, довелось перепитати Юстину, яка сиділа в залі й уже плакала завчасно.

— Ти чого ревеш, я ще навіть не почула результат, — прошепотіла я їй.

— Я знала що буде такий результат — прошепотіла вона у відповідь. — Просто зараз офіційно.

Диплом висить у нас у кабінеті, у простій рамці, і я щоразу, минаючи його, відчуваю той самий тихий тріумф. Не тому що документ важливий сам по собі. Тому що це було моє. Зароблене руками, безсонними ночами, тремтячим голосом на захисті, а не подароване чиєюсь ласкою.

Райнер прийшов на захист із квітами цілим оберемком, недоречно великим для маленької університетської аудиторії,  і коли я вийшла, простягнув їх мовчки.

— Ти ж навіть не бачив, як я відповідала, — сказала я. — Просто сидів у коридорі.

— Мені й не треба було бачити, — сказав він.

Того ж вечора я довідалась, що чекаю на дитину.

***

Вагітність я сприйняла з тим самим недовір'ям, з яким сприймала все занадто добре у своєму житті, чекаючи підступу.

— А що, коли не вийде? — питала я бабусю, сидячи на її кухні з чашкою чаю, яку не пила. — Дракон і людина. Хтось узагалі перевіряв, чи це можливо по-справжньому виносити?

— Ти вже виносила три місяці, — сухо зауважила бабуся. — Питання трохи запізніле.

— Я маю на увазі, а якщо щось піде не так через те, хто він.

— А якщо піде не так через те, хто ти? — парирувала бабуся. — Ти теж не звичайна людина, дитино. Може, це твоя частина робить диво можливим, а не тільки його.

Я не подумала про це раніше.

— Тобто ти теж не знаєш напевне.

— Ніхто не знає напевне, — сказала бабуся. — Ані я, ані драконячі лікарі, ані сам Райнер. Ви двоє перший такий випадок за пам'яттю живих. Усе, що я можу тобі сказати тіло не бреше. А твоє тіло робить усе правильно, і дитина росте, і серце в неї б'ється рівно, я перевіряла своїм даром щоразу, як ти приходила. Далі просто довіряй.

— Легко тобі казати «довіряй».

— Легко, — погодилась бабуся. — Бо я стара й бачила забагато, щоб боятись того, чого ще не сталось. Ти теж навчишся. Не одразу. Та навчишся.

Вона відклала своє плетиво й подивилась на мене уважно.

— Дитино, — сказала вона нарешті. — Ти носиш у собі кров мого роду й душу з іншого світу. Твій чоловік — дракон, якому судилася ти, попри всі закони ймовірності. Якщо ви двоє змогли статись — дитина точно зможе народитись. Всесвіт уже показав, що для вас робить винятки.

Я не одразу повірила. Та дев'ять місяців минули без жодного ускладнення, крім тих, які бувають у будь-якої жінки, і Данилко народився у звичайній людській лікарні.

Райнер стояв біля ліжка й тримав мою руку так міцно, що я потім, сміючись, показувала йому синці.

— Ти могла зламати мені пальці, — зауважив він, дивлячись на власну долоню.

— Могла. Наступного разу тримай мене, а не навпаки.

Він тоді вперше в житті виглядав по-справжньому розгубленим — древній дракон, лорд, що не боявся ні битв, ні дворів, стояв біля лікарняного ліжка й не знав, куди подіти руки, коли лікарка сказала «ще трохи, вона майже впоралась». Медсестра двічі виводила його в коридор, бо він заважав, крутячись під ногами, і двічі він повертався, не витримавши й п'яти хвилин розлуки.