52

*Кая*

Останній іспит першої сесії я здала у вівторок, а в середу проспала до обіду вперше за півроку.

Прокинулась від сонця, що било просто в очі крізь незапнуту фіранку, полежала хвилину, намагаючись згадати, чи є щось, до чого треба готуватись, і коли зрозуміла, що нема, розсміялась уголос, сама в порожній кімнаті.

Я склала всі іспити. Не з відзнакою, не найкраще на курсі, та склала, і в заліковій стояли бали, якими я мала право пишатись.

Райнер приніс сніданок у ліжко — незвична для нього щедрість, зазвичай він вважав, що дорослі люди снідають за столом, як належить, і сів поруч, дивлячись, як я їм.

— Перший курс позаду, — сказав він. — Пишаюсь тобою.

— Дякую.

 Він узяв мою руку, поцілував кісточки пальців.

— Літо попереду. Ціле, вільне літо. Що хочеш робити?

Я подумала хвилину.

— Хочу на рибалку, — сказала я. — І хочу почати готуватись до весілля. У будь-якому порядку, аби не одночасно, бо від суміші паніки й спокою в голові станеться каша.

Він засміявся.

— Домовились. Із чого почнемо?

— З весілля, — вирішила я. — Бо якщо почати з рибалки, я забуду про все на світі й пропущу власне заручення в новинах.

***

Весільна підготовка виявилась значно втомливішою за будь-який іспит.

Бабуся взяла на себе сукню — заявила категорично, що онука її роду вінчатиметься не в чомусь купленому, а в тому, що пошиють руками, з любов'ю, і жодних заперечень не прийме. Я не заперечувала. Приміряння тривали годинами, бабуся ходила навколо мене з голками в роті, бурмочучи прокльони на криву стрічку, а Юстина, яку я притягла з собою для моральної підтримки, сиділа в кутку й коментувала кожну деталь із захватом людини, що вперше в житті бачить справжню весільну сукню зблизька.

— Ти виглядатимеш неймовірно, — казала вона щоразу, коли бабуся закріплювала новий шматок тканини. — Просто неймовірно. Я плакатиму на весіллі, попереджаю заздалегідь.

— Ти вже зараз мало не плачеш.

— Практикуюсь, а якщо серйозно ти дуже гарна. — відповідала Юстина.

Данко викликався допомогти з розсилкою запрошень і перетворив цю просту справу на цілу операцію з таблицями, кольоровим маркуванням і суворим контролем дедлайнів, чим неабияк здивував нас усіх виявилось, під маскою вічно панікуючого студента ховався прихований талант до організації.

— Хто б подумав, — сказала я, дивлячись, як він розкладає списки гостей за категоріями важливості.

— Я сам не подумав, — зізнався Данко. — Та коли треба щось організувати ідеально, паніка чомусь минає. Це в мене, певно, спадкове — мама так само панікує до дня весілля родичів, а тоді бере командування на себе й усе йде як по нотах.

Райнер займався своєю частиною — гостями зі свого боку, протоколом, портальними воротами для тих, хто прибуватиме здалеку, і щовечора ми сходились за вечерею, звітуючи одне одному про зроблене.

***

За два тижні бабуся оголосила, що сукня готова на дев'яносто відсотків і решту зробить сама, без моєї присутності, «бо ти вже намозолила мені очі своїм вертінням», і я нарешті отримала свободу для обіцяної рибалки.

Спорядження я позичила в Назаря.

— Вудки в підсобці, — сказав він, коли я забігла до «Шкварки» попросити. — Старі, та робочі. Тільки не втопи, я на них ще змолоду ловив.

— Не втоплю.

Це, як з'ясувалось, було пророче зауваження.

***

Ми знайшли тихе місце за годину їзди від міста — маленьке озеро, оточене вербами, куди люди майже не діставались, бо дорога туди була паскудна, а риба, за чутками, не особливо клювала. Мене це влаштовувало ідеально, я їхала не так за рибою, а як за тишею.

Райнер, тримаючи вудку так, ніби це якийсь незнайомий магічний артефакт невідомого призначення, оглядав озеро з підозрою.

— Поясни мені ще раз, — сказав він, — сенс цього заняття. Ми сидимо. Тримаємо палицю з ниткою. Чекаємо, поки риба, у якої мозок завбільшки з горошину, вирішить з'їсти наживку. Це і є розвага?

— Це і є розвага, — підтвердила я, закидаючи свою вудку акуратним, вивченим ще в дитинстві рухом. — Спробуй закинути.

Він спробував. Волосінь заплуталась настільки художньо, що я реготала хвилин п'ять, поки допомагала розплутати.

— У мене стільки років досвіду в магії, стратегії й керуванні, — сказав він з ображеною гідністю, дивлячись на розплутаний нарешті гачок. — Чому ця маленька зловісна конструкція перемогла мене за тридцять секунд?

— Бо магія й рибалка різні навички, — сказала я, витираючи сльози сміху. — Спробуй ще раз. Повільніше.

Другий закид вийшов кращим. Третій — майже правильним. А на четвертому щось смикнуло волосінь так різко, що Райнер мало не впав у воду з несподіванки, і врятувала ситуацію тільки моя рука, що встигла вхопити його за комір.

— Тримай! — закричала я. — Не відпускай!

Боротьба з рибою тривала хвилини зо три — Райнер тягнув, риба пручалась, я давала непрошені поради, а тоді на берег, тріпочучись, вилетів окунь середнього розміру, і Райнер дивився на нього з таким виразом побожного здивування, ніби щойно переміг лохнейське чудовисько, а не спіймав звичайну рибину.

— Я зробив це, — сказав він. — Кає, я зробив це!

— Зробив, — підтвердила я, сміючись. — Вітаю з першою в житті рибою, лорде драконе.

***

Ми просиділи на березі до вечора — упіймали ще три риби, з'їли захоплений із собою тормозок, і в якийсь момент просто лягли на теплу траву, дивлячись, як небо над озером повільно міняє колір із блакитного на рожевий, а тоді на глибокий вечірній синій.

Мовчання було зручне, з тих, у яких не треба заповнювати кожну паузу словами.

— Райнере, — сказала я нарешті, дивлячись у небо. — Можна попросити тебе про дещо?

— Що завгодно.

— Покажи мені дракона.

Він повернув до мене голову, і я побачила, як щось у його обличчі змінилось — не відмова, та якась обережність.

— Ти вже бачила, — сказав він тихо. — У найгіршу мить мого життя.