51

*Кая*

Запрошення на осінній прийом до Імператора прийшло за два тижні після мого поєдинку з Миреною — важкий конверт із гербовою печаткою, який Райнер поклав переді мною на стіл без жодного вступного слова.

— Це вже не регіональний рівень, — сказав він, коли я розкрила конверт. — Там усі великі доми Імперії. Я буду поруч увесь вечір, та поруч — не означає, що зможу відповідати за тебе на кожне питання. Тобі доведеться триматись самій, коли я говоритиму з кимось іншим.

— Я знаю, — сказала я, і сама почула, як голос не зовсім упевнений.

— Тому я хочу, щоб ти поїхала до бабусі, — сказав він. — Вона мудра і дасть тобі моральну підтримку і хорошу пораду щоб ти не боялася.

***

Бабуся впустила мене в свою скрипучу хатинку й одразу, без питань, поставила чайник.

— Знаю, знаю, — сказала вона, перш ніж я встигла відкрити рота. — Райнер уже прислав звістку. Великий прийом, страшно, і всяке таке. Сідай.

Я сіла за старий дерев'яний стіл. Бабуся не полізла до шафи з зіллям, не почала розкладати інструменти, просто сіла навпроти й узяла мою руку в свої, сухі й теплі.

— Слухай мене уважно, дитино, — сказала вона. — Я могла б зробити тобі личину. Показати їм не тебе, а когось іншого — красивішого, шляхетнішого на вигляд. Та я цього не зроблю. Знаєш чому?

— Чому?

— Бо личина це визнання, що ти сама не годишся, — сказала бабуся прямо. — А ти годишся. Просто ще сама в це не віриш до кінця.

Вона стиснула мою руку міцніше.

— У тобі тече кров мого роду, — сказала вона. — Старого, сильного роду. Я не можу дати тобі те, чого в тобі нема. Та можу нагадати тобі те, що вже є.

— Розкажи, — попросила я раптом. — Про них.

Бабуся подивилась на мене довго, ніби зважувала, чи варто.

— Прапрабабця твоєї прапрабабці, — сказала вона нарешті, — стояла перед королівським судом, коли їй було двадцять два, звинувачена в чаклунстві, яке вона не чинила, — просто сусід позаздрив її городу, що родив краще за його. Суддя, старий і жорстокий, питав її: «Зізнаєшся?» Вона відповіла: «Зізнаюсь, що мій буряк більший за сусідський. В іншому — не винна». Присяжні реготали так, що суддя мусив відпустити її — не міг же він засудити жінку, з якої щойно сміялась половина зали.

Я мимоволі усміхнулась.

— А бабця моєї матері, — продовжила вона, — коли чоловік її помер, лишивши борги, яких вона не робила, стояла перед кредиторами — здоровенними, лютими чоловіками, що прийшли забрати останнє. Вона не плакала й не благала. Сказала: «Забирайте, що я винна. Та спершу порахуйте самі — бо я лічу краще за вас усіх разом, і як знайду переплату, повернете з відсотками».  І не втратила дім.

— Вони всі були такі? Гострі на язик?

— Не всі гострі. Та всі — непохитні, коли треба було стояти на своєму. — Бабуся стиснула мою руку. — Різні жінки, різні часи, один стрижень. Ти той самий стрижень маєш, дитино. Просто він у тобі ще молодий, не загартований. Сьогодні загартуємо трохи більше.

Вона заплющила очі й почала говорити — тихо, рівно, не заклинання навіть, а щось схоже на давню лічилку чи молитву, слова якої я не розуміла, та відчувала їхню вагу. За хвилину вона розплющила очі й поклала мою долоню собі на груди, туди, де билось старе, повільне серце.

— Відчуваєш? — спитала вона.

— Твоє серце?

— Моя кров. Твоя кров. Одна й та сама, — сказала вона. — П'ятнадцять поколінь жінок мого роду стояли перед дворами, перед судами, перед війною і не ламались. Ти остання в цій лінії, хоч і найдивніша. Ти носиш їх усіх у собі, подобається тобі це чи ні. Коли підеш туди завтра, згадай не про страх. Згадай, що за тобою п'ятнадцять поколінь жінок, які пережили гірше за один вечірній прийом.

Вона відпустила мою руку.

— Оце і весь мій подарунок, — сказала вона. — Не магія. Пам'ять. Ти й так усе маєш, дитино. Тобі просто треба перестати питати дозволу бути тим, ким ти вже є.

Я сиділа мовчки, відчуваючи, як щось усередині — тонке, тремтливе, налякане — потроху вгамовується, притискається до чогось твердішого, ніж було досі. Не магія змінила мене зовні. Щось інше змінилось усередині, і я не знала, як це назвати, крім як тим простим словом, яке бабуся щойно сказала: пам'ять.

— Дякую!— сказала я.

— Не дякуй. — Бабуся підвелась, наливаючи чай, буденно, ніби щойно не сталось нічого особливого. — Іди туди завтра з прямою спиною. Не тому що хтось тебе навчив стояти прямо. Тому що ти маєш право стояти прямо. Різниця, дитино, величезна, і вони її відчують, навіть не розуміючи чому.

***

Наступного вечора я стояла перед дзеркалом удома у темно-зеленій сукні, яку Райнер замовив тижнем раніше, з волоссям, зібраним так, як я сама вирішила його зібрати, і дивилась на своє власне, руде, ластате обличчя.

Не леді. Не незнайомка. Кая.

— Готова? — спитав Райнер з порога.

— Готова.— сказала я, і цього разу голос не тремтів.

Ми ступили в портал і вийшли у велику залу, під руку з драконом, який сказав усьому світу, що я його.

— Леді Кая, — представляв мене Райнер, і я бачила, як дехто спантеличено перепитує «та сама, з суду?», а дехто просто вклоняється, приймаючи мене такою, як є.

Молодий лорд, років двадцяти п'яти, з відкритим обличчям і трохи занадто гучним сміхом, підійшов сам, не чекаючи представлення.

— Нарешті особисто, — сказав він. — Я чув про вас усе минуле півріччя. Дозвольте потиснути руку жінці, яка зробила з нашого похмурого лорда майже нормальну людину.

— Він і не зовсім нормальна людина, — сказала я, тиснучи руку. —Дракон але це секрет.

Лорд розсміявся щиро,  в голос, і кілька голів обернулись у наш бік.

— Мені подобається ваше почуття гумору— сказав він. — Тут такого бракує. Усі кажуть одне, думають друге. Ви, здається, кажете те, що думаєте. Освіжає.

Він відійшов за хвилину, покликаний кимось іншим, і я подумала, що, може, цей світ не такий монолітний, яким здавався здалеку, у ньому були й такі, і зовсім інші, і я мала зустріти обидва типи за один вечір.