50

*Кая*

— Це не екзамен, — сказала професорка Кронвель, обводячи аудиторію поглядом, що одразу пригасив половину панічного гулу. — Заспокойтесь. Ніхто нікого не відраховує за програний поєдинок. Це практична робота із закріплення матеріалу, який ми пройшли за останній місяць, спадкове право в змішаних юрисдикціях. Не більше й не менше.

— А чому тоді всі так побіліли? — тихо спитав Данко в мене за спиною.

— Ага ти теж побілів. — зауважила Юстина.

— Не побілів. Це в мене колір обличчя такий, — заперечив Данко, і колір цей у ту мить справді нагадував відбілене простирадло.

Кронвель почекала, поки шепіт стихне, і продовжила:

— Бали за поєдинок підуть у загальну накопичувальну оцінку. Ця оцінка визначить, хто йде на семестровий залік напряму, а хто на перездачу в кінці серпня. Тож так, це важливо. Ні, це не кінець світу. Хтось програє поєдинок і все одно набере достатньо балів за семестр. Хтось виграє й усе одно муситиме перездавати, якщо решту місяців проспав на задній парті. — Вона обвела поглядом задні ряди, і хтось там завовтузився. — Це практика, і закріплення пройденого матеріалу. Розслабтесь і покажіть, чого навчились.

Це звучало не дуже страшно, і я відчула, як плечі трохи розслабилися.

— Пари визначу за списком успішності минулого модуля, — продовжила Кронвель, — щоб приблизно рівні за силою суперники стояли одне проти одного. Список і теми справ на кафедрі, ознайомитесь після пари. Поєдинки проведемо просто в цій аудиторії, по черзі, протягом наступного тижня, під час звичайних занять. Нічого урочистого. Прийшли, посперечались, я оцінила, пішли далі вчитись.

***

Список висів на кафедральній дошці, не в головному холі, як мені спершу привиділось, і я підійшла подивитись разом із чергою таких самих цікавих однокурсників.

Кая — проти Мирени.

— От пощастило, — сказала я вголос.

— Не пощастило, — виправив Кайлен, що читав список поруч. — Пощастило б, якби поставили тебе проти мене я б підіграв. Мирена гратиме на повну. Вона й на семінарах так грає, а тут ще й бали на кону.

— Наскільки серйозно «на кону»?

— Достатньо серйозно, щоб вона тиждень готувалась замість спати, — сказав Кайлен. — Я з нею в одній групі з фізкультури, бачив тіні під очима.

Юстині дісталась пара з тихим хлопцем із задніх рядів, а Данко потрапив проти Кайлена і обидва одразу зчепились у суперечці про те, чия стратегія переможе, хоч жоден іще навіть тему справи не бачив.

Тема виявилась конкретна: спір про спадок помісного будиночка між людською вдовою й позашлюбним драконокровним сином лорда, який той визнав за життя, та не встиг оформити документально до смерті. Я захищала сторону сина — не тому що обрала, а тому що Кронвель розподілила ролі сама, «щоб училися захищати позицію, з якою особисто не згодні, це теж частина фаху».

***

Готувалась я тиждень, і  не тому що боялась провалу як такого, а тому що не хотіла провалу перед Миреною конкретно. Дурна причина, можливо. Та чесна.

Райнер, дізнавшись про формат, кивнув задоволено.

— Практика раз на місяць — це розумно, — сказав він. — У мене в раді лордів так само: не чекають річного звіту, щоб зрозуміти, хто тягне справу, а хто ні.

— Хочеш допомогти з аргументацією?

— Ні, — сказав він, і я здивовано на нього подивилась. — Не з аргументацією. Із голосом. 

— То з чим тоді допоможеш?

— З тим, як не здригнутись, коли Мирена спробує вибити тебе з рівноваги особистим випадом, а вона спробує, — сказав він. — Дихання. Паузи. Куди дивитись, коли хочеться відвести очі.

Ми провели вечір за цим — не за параграфами, а за диханням і паузами, і виявилось, що триста років лордства навчили його чогось, чого не було в жодному підручнику.

***

Поєдинок відбувся у звичайній аудиторії, під час звичайної пари, при звичайній кількості людей — наша група й сусідня, разом чоловік тридцять, не більше. Ніякого урочистого залу. Кронвель сіла за викладацький стіл із бланком оцінювання, і це чомусь заспокоювало більше за будь-яку пишноту, я не виступала перед натовпом, я виконувала завдання.

Мирена вийшла першою.

— Шановна комісіє, — почала вона, рівним, вивченим голосом. — Закон чітко визначає: спадкові права виникають на підставі офіційного визнання, зафіксованого в реєстрі роду. Покійний лорд визнав хлопця усно, при свідках, та жодного документа не підписав. Усне визнання — не юридичний факт, а намір, який не встиг стати фактом. Ми не можемо роздавати спадок за наміром, хай яким щирим. Інакше кожен, хто скаже «я б хотів», отримає права того, хто справді все оформив.

Сильний початок. Я відчула, як усередині все зібралось у готовність.

— Опонентка права щодо букви реєстру, — сказала я, підводячись. — Та закон про визнання дітей писали не для того, щоб захищати папір. Його писали, щоб захистити дитину від байдужості батька. Тут батько не був байдужий — він визнав сина прилюдно, при свідках, кілька разів, останній — за три дні до смерті. Питання не в тому, чи хотів він визнати. Питання в тому, чи встиг оформити те, що вже вирішив. А смерть не питає дозволу, коли приходити.

— Гарна риторика, — відповіла Мирена без паузи, — та риторика — не доказ. Свідки можуть підтвердити слова. Слова — не документ. Якщо ми почнемо визнавати спадок на підставі свідчень про сказане, ми відкриємо шлях для сотень фальшивих претензій від будь-кого, хто знайде свідка, готового підтвердити щось зручне.

— Тоді питання не «чи визнавати усне визнання взагалі», — сказала я, — а «як відрізнити щире визнання від фальшивого». І тут є критерій: кількість і незалежність свідків. У нашій справі — четверо свідків, які між собою не пов'язані, які підтверджують те саме визнання незалежно одне від одного, у різний час. Це не одна зручна історія. Це послідовна модель поведінки батька за останній рік життя.

Мирена на секунду завагалась — я побачила це, коротку паузу перед відповіддю, якої в неї зазвичай не бувало.