49.1

*Райнер*

Четвертий помічник за два місяці склав документи на стіл, уклонився й вийшов, не чекаючи, поки я щось скажу.

Я не звинувачував його. Жоден з чотирьох не був поганим розумні, старанні, з бездоганними рекомендаціями від найкращих домів. Проблема була не в них.

Проблема була в тому, що жоден з них не був Орестом.

Я підійшов до вікна кабінету, дивлячись, як унизу, у дворі, готуються відїзжати радники. Двісті років. Двісті років Орест розкладав документи завжди в одному й тому самому порядку, навіть коли я просив інакше, бо «так зручніше, мілорде, повірте моєму досвіду». Тепер кімната мала тільки тишу. Незвичну, порожню тишу, яку жоден новий помічник поки не вмів заповнити.

— Мілорде? — обережно поцікавився секретар із порога. — Наступний кандидат чекає.

— Скасуй, — сказав я. — На сьогодні досить.

Секретар вклонився й зник. Я лишився сам, як лишався останнім часом дедалі частіше в ці хвилини між справами, і дозволив собі те, чого не дозволяв собі перед Каєю думати про Ореста без гніву. Просто думати.

Він служив мені двісті років. Я знав його краще, ніж знав власних родичів, знав, як він п'є чай (забагато цукру, завжди соромився цього), знав, що він боїться грози (наслідок дитинства, про яке жодного разу не розповів до кінця), знав, що коли він мовчить довше десяти секунд перед тим, як заговорити, це означає, що він не згоден, та занадто ввічливий, щоб сказати прямо.

Я мав би слухати ту мовчанку уважніше. Може, тоді все склалось би інакше.

***

Того вечора, коли я знайшов чорну мітку в кайданах печать, яку міг поставити тільки той, хто мене добре знав, хто мав доступ до старих родинних гримуарів, перша думка була не «Орест». Я не хотів у це вірити. Перебрав усіх інших радників, усіх охоронців, навіть далеких родичів, яких підозрював у заздрощах.

А тоді згадав те, що ігнорував місяцями, Орест востаннє, коли я казав про Каю, не сперечався. Просто мовчав. Довше звичного.

Я мав би тоді спитати прямо. Не наказати мовчати, як робив, коли квапився, а сісти й спитати «Оресте, що тебе тривожить». Може, він сказав би. Може, ми б посперечались, як сперечались тисячу разів за стільки років, і він би відступив зрозумівши що пара для дракона все.

А може, і ні. Може, він уже тоді зрозумів, що словами мене не спинить, і почав готувати те, що вважав правильним, свій власний, кривий, задушливий спосіб любові до порядку й до мене.

«Я зробив те, що вважав за потрібне, щоб уберегти вас від невірного вибору. Я помилився в засобах. Не в намірі».

Я тоді відповів йому холодно, з лордівської трибуни, перед усіма. Мав рацію по суті зраду в спину не можна пробачити тільки тому, що вона зроблена з любові. Та іноді, у ці порожні вечори в порожньому кабінеті, я думаю не про те, чи мав я рацію.

Я думаю про те, а якби вчинив сам.

Якби, замість того щоб чекати, поки Орест дозріє до відкритої зради, я сам сів із ним за стіл, місяцями раніше, і сказав прямо: «Я знаю, що тобі це не подобається. Знаю, що ти боїшся за майбутнє. Скажи мені все, що думаєш, а тоді я вирішу і ти прийми моє рішення, як приймав завжди». Чи послухав би він? Чи не дійшло б до тих кайданів, до холодної хати, до суду, до вигнання?

Я не знаю відповіді. І мабуть, ніколи не дізнаюсь. Це одна з тих речей, які древній вік не робить легшими, а тільки важчими маєш час подумати про всі можливі шляхи, якими могло піти інакше, і жоден з них уже не можна перевірити.

***

Кая якось спитала мене, чи сумую я за Орестом.

Я тоді відповів щось про те, що зрада забирає право на сум, і вона не наполягала, бо навчилась розпізнавати, коли я не готовий говорити далі.

Правда була складніша за мою відповідь.

Я сумую не за зрадником. Зрадника я засудив, і засудив справедливо, і не пожалкував про вирок жодного разу.

Я сумую за тим, хто був до того. За голосом, що казав «мілорде, обережно» просто перед тим, як я мав зробити помилку. За людиною, яка двісті років знала мене краще за мене самого й ніколи не боялась сказати, коли я неправий, аж до того єдиного разу, коли злякалась сказати і зробила замість цього щось непростиме.

Місце поряд зі мною, де двісті років стояв Орест, не заповнилось. Не тому, що нові помічники погані. Тому, що те місце вимагає не просто компетентності — воно вимагає часу, який не можна купити чи найняти. Двісті років довіри неможливо відновити за два місяці, хай скількох кандидатів приведи.

Я не знаю, де він зараз. Вигнання не має чіткої адреси — воно означає тільки одне: не мої землі, не в моєму полі зору, назавжди. Іноді, у найгірші ночі, я думаю про те, чи живий він іще, чи знайшов якийсь притулок десь на краю відомого світу, чи страждає так, як я сподівався тоді, у залі суду, чи давно вже змирився й живе далі, як я учусь жити далі без нього.

Одного разу я навіть попросив в одного з розвідників тихо, не афішуючи, просто дізнатись, чи він живий. Не повертати. Не пробачати. Просто знати.

Розвідник повернувся за місяць і сказав, що слід губиться десь на кордоні з північними територіями тими, що люди звуть Вільними Землями, де нема ні лордів, ні гербів, ні законів про пару, і куди століттями стікаються ті, кого доля обділила фатальним зв'язком чи хто просто не хоче більше жити за правилами. Там, за старими, майже забутими законами, вигнанці іноді вступають на службу до дрібних володарів, які не питають імен і минулого, аби тільки руки вміли працювати.

Може, він там. Тримає вже чужі документи, вчить чужого лорда.

Або може, я просто хочу, щоб він десь був живий, бо думка про те, що двісті років дружби скінчились остаточно, у холодній землі десь на безіменному узбіччі, важча за думку про зраду...

***

Того вечора, коли документи п'ятого кандидата на місце Ореста лежали на моєму столі нечитані, а Кая внизу, на кухні, сміялась із чогось, що розповідала їй по телефону її новова подруга, я підійшов до вікна й довго дивився на північ.