49

*Кая*

Списки вивісили в серпні.

Сама не вірила—склала чи ні, а тепер усе впиралось у той список, у те, чи буде в ньому моє прізвище.

Я приїхала до університету зранку, сама. Райнер пропонував поїхати зі мною я відмовилась, це я маю зробити сама, підійти, подивитись, побачити результат своїх рук. Він зрозумів. Він уже навчився розуміти, коли мені треба бути самій.

Список висів у вестибюлі, на дошці, оточений натовпом таких самих, як я, — нервових, блідих, що пхалися ближче, шукаючи себе. Я протиснулась. Повела пальцем по колонці прізвищ — згори вниз, шукаючи своє.

І знайшла.

Кая Нагнибіда. Моє прізвище. У списку зарахованих.

Я вступила.

— Кая!

Голос вихопився з натовпу раніше, ніж я встигла отямитись, і за мить крізь юрбу протиснулась розтріпана дівчина знайома по вступних.

— Юстино, — видихнула я. — Ти теж…

— Теж! — Вона тицьнула пальцем у список, тремтячи від захвату. — Он, дивись, ми обидві вступили!

Ми обійнялись просто там, серед чужого гомону, серед сліз і радісних вигуків незнайомих людей, — дві сироти, які самі, без жодної допомоги, крім власного впертого бажання доказали собі й цілому світу, що заслуговують на місце в цих стінах.

— Я боялась, що вступлю сама,а то ще гірше не вступлю взагалі  — сказала Юстина, витираючи очі рукавом. — А тепер думаю ми вдвох. Це вже не так страшно.

— Удвох. — погодилась я.

Ми домовились зустрітись першого вересня о восьмій — разом їхати на першу пару, разом заходити в незнайому будівлю, аби бодай перший крок зробити не по-одинокому. А тоді розійшлись — я додому, розказати своїм, вона до своєї кімнати в гуртожитку, дзвонити тим небагатьом, кому було цікаво.

Я вийшла надвір, на серпневе сонце, і дозволила собі усмішку до вух, дурну, щасливу, як у дитини.

***

Перше вересня прийшло швидше, ніж я очікувала, і водночас так повільно, що останній тиждень літа я не знаходила собі місця.

Райнер бачив це й, як завжди, не заважав, тільки якось непомітно виявився поруч, коли я о сьомій ранку стояла перед шафою, не знаючи, що вдягнути.

— Он ту сукню, — сказав він, кивнувши на просту темну сукню, яку я купила ще навесні саме для цього дня. — Строга, зручна, не привертає зайвої уваги. Саме те, що треба першого дня.

— Ти розумієшся на моді? Тобі триста років, ти носив камзоли.

— Я розуміюсь на тому, як виглядати впевненою, коли всередині трясешся, — сказав він. — А це, Кає, наука, яка не старіє.

Він мав рацію. Я вдягла все-таки ту сукню.

Юстина чекала на мене біля входу, теж у чомусь простому й темному, і побачивши одна одну, ми обидві прихильно кивнули — незалежно одна від одної обрали ту саму тактику маскування нервів.

— Готова? — спитала вона.

— Ні, — чесно сказала я. — Але йдемо.

***

Університет зсередини виявився геть не таким, яким я собі уявляла.

Не похмурі кам'яні коридори, не строгі портрети предків на стінах, як я боялась, начитавшись про драконокровну пиху, а світлі просторі зали, високі вікна, гомін студентів, що обганяли одне одного сходами, тримаючи в руках каву в паперових стаканчиках так само буденно, як робили б це в будь-якому людському закладі.

Нашу групу зібрали в аудиторії номер сто дванадцять — довгій кімнаті з дерев'яними лавами, що здіймались амфітеатром до вікон. Я знайшла місце в другому ряду, Юстина сіла поруч, і ми обидві крадькома роздивлялись інших, намагаючись вирахувати, хто дракон, а хто людина, хоч насправді це було неважливо — просто звичка з дитинства, коли треба було знати, з ким безпечно, а з ким ні.

— Тут вільно? — спитав чоловічий голос.

Я підняла очі. Хлопець мого віку, звичайне людське обличчя, кучеряве волосся, яке, вочевидь, програвало щоденну битву з гребінцем.

— Вільно, — сказала я.

— Данко, — представився він, всідаючись. — Перший рік. Батько казав, юридичний — це для тих, хто любить сперечатись заради спорту. Я вирішив перевірити, чи він правий.

— І як, правий?

— Побачимо через п'ять років, — усміхнувся Данко.

Юстина розсміялась, і я зрозуміла, що симпатія до цього кучерявого хлопця виникла в нас обох одночасно й однаково швидко.

За хвилину до нас підсів ще один — тихий, стриманий юнак із тим самим специфічним відблиском в очах, який я вже вміла впізнавати. Драконокровний. Я мимоволі напружилась, згадавши крижаний погляд дівчини зі вступних.

— Можна? — спитав він тихо, кивнувши на останнє вільне місце в нашому ряду.

— Можна, — сказала я, вже готова до чергової зневаги.

Її не було. Він сів, коротко кивнув нам усім і відрекомендувався:

— Кайлен.

— Тільки Кайлен? — уточнив Данко. — Без родового титулу, гербового девізу й переліку предків до сьомого коліна?

Кайлен на мить розгубився, а тоді, до мого здивування, усміхнувся — сором'язливо, зовсім не так, як я очікувала від драконокровного.

— Родина в мене є, — сказав він. — Та я тут не заради родини. Заради себе. Тому — просто Кайлен.

— Одобрено, — кивнув Данко. — Мені подобається твій підхід.

— А я, — раптом сказала Юстина, — мрію коли-небудь побачити Вільні Землі. За північним кордоном. Кажуть, там всім байдуже, хто твої батьки й чи є вони в тебе взагалі. Живеш собі, і все.

— Звучить як казка, — недовірливо кинув Данко.

— Звучить як місце, де я нарешті не буду «тою сиротою з притулку», — сказала Юстина твердо. — Колись поїду.

Я подивилась на неї — на цю тверду впевненість у голосі, зовсім не схожу на мрійництво, і подумала, що, може, колись і справді поїде. Юстина була не з тих, хто тільки мріє.

Ми розговорились — про викладачів, про розклад, про те, як усі боялись, і жоден з нас не признавався першим, аж поки Юстина не бовкнула це вголос, і виявилось, що боялись усі четверо однаково, і від цього спільного зізнання стало раптом легше.

У дверях з'явилась жінка — не молода, з сивиною в темному волоссі, у строгому костюмі, з тим гострим поглядом, у якому не було жодної поблажливості.