48

*Кая*

Весна пройшла а я цього майже не помітила — надто зайнята була конспектами,в тому самому режимі, який завела собі ще взимку: три дні в «Шкварці», решта — книжки. Пробні іспити на курсах я склала добре, і на мить дозволила собі відчути гордість, легку, правда,  бо Назар, у якого я в той вечір святкувала чаркою настоянки на кухні «Шкварки», сказав те, від чого гордість тут-таки трохи призів'яла.

— Пробні.— буркнув він, витираючи склянку. — Це як пробувати юшку перед тим, як подати. Смачно то ще не значить, що не пересолиш, коли важить кожна крихта солі. Справжні вступні то вже інша страва, дівчинко.

— Дякую, Назаре. Дуже надихаюче.

— Я не придумую, а кажу як є.

Він мав рацію, звісно. Пробні це була гра з невисокими ставками, іспит, після якого нічого насправді не мінялось, хоч би як я його склала. А справжні вступні, ті, що чекали на початку літа, це вже було по-справжньому. Або вступлю, або лишусь там, де була, офіціанткою в «Шкварці», без диплома, без напряму, без того майбутнього, яке я собі за зиму намріяла над підручниками.

Я вирішила спробувати себе на юридичному. Не одразу зрозуміла чому, а тоді якось прокинулась серед ночі з чітким усвідомленням я хочу знати закони. Я хотіла знати їх не для помсти для розуміння. Щоб наступного разу, коли хтось стане переді мною й скаже «так велить закон», я могла б спитати «який саме, і чому», і знати відповідь.

Райнерові я про це сказала одного вечора, коли він приніс чай і сів поряд зі своїм планшетом.

— Юридичний, — повторив він, ніби пробуючи слово на смак. — Чому саме це?

— Бо той суд досі сидить в моїй голові.— сказала я просто. — І я нічого не розуміла в тому суді. Стояла й слухала, як про мене вирішують люди і не люди, послуговуючись словами, яких я не знала. Я не хочу більше так стояти. Ні для себе. Ні для когось іншого, з ким може статись те саме.

Він мовчав довго. Тоді сказав:

— Це найрозумніша причина обрати фах, яку я чув за триста років.

— Ти завжди так кажеш.

— Бо це завжди правда, коли йдеться про тебе. — Він відсьорбнув чай. — Юридичний. Добре. Тоді готуйся ще ретельніше, бо туди йде половина драконокровних синків із амбітними батьками, які змалку тримають репетиторів із права. Конкуренція буде не дитяча.

Оце мене й лякало найбільше.

***

Вступні призначили на перший тиждень літа  три дні, три випробування, письмовий тест на загальні знання, письмовий з профільного предмета, і насамкінець усний, перед комісією.

Я не спала ніч перед першим днем. Не через хвилювання навіть тіло саме вирішило не спати, ніби боялось проґавити щось важливе уві сні. Лежала, дивилась у стелю, перебирала в голові формули, статті, дати, аж поки за вікном не почало сіріти, і я здалась і встала раніше будильника.

Райнер прокинувся теж хоч я намагалась не шуміти.

— Не спала...— констатував він, дивлячись на моє лице.

— Трошки.

— Зовсім не трошки. — виправив він точніше. Підійшов, узяв мене за плечі, розвернув до себе. — Кає. Подивись на мене.

Я подивилась.

— Ти готова, — сказав він. — Я бачив тебе всю весну. Я знаю, скільки ти знаєш. Сьогодні хвилювання скаже тобі, що ти нічого не пам'ятаєш, це брехня. Ти пам'ятаєш усе. Просто зараз тобі страшно, а страх завжди краде впевненість, не питаючи дозволу.

— Звідки ти знаєш про страх? Ти дракон. Тобі нічого не страшно.

— Мені було страшно кожного разу, коли я думав, що можу тебе втратити, — сказав він тихо. — Тож не кажи мені, що дракони не бояться. Просто ми навчились не давати страху керувати нашими руками.

Він на мить зник у спальні й повернувся з чимось у долоні — маленьким, гладеньким камінцем, темним, як його очі в людській подобі.

— Що це?

— Луска. Моя. — Він вклав камінець мені в долоню, і той виявився теплим, майже гарячим, ніби живим. — З того першого дня, коли тебе почув і облітав все місто. Я тоді загубив одну лусочку — маленьку, з крила. Я підібрав і зберіг. Не знаю чому. Мабуть, тоді вже щось відчував.

Я стиснула камінець у кулаці.

— Візьми з собою, — сказав він. — Не як талісман я не вірю в талісмани. А як нагадування, що дещо в цьому світі вже сталось найважче й найкраще, а решта просто іспит. Ти вже пережила гірше за будь-яку письмову роботу.

Я поцілувала його — довго, вдячно, і сховала камінець у кишеню сукні, у якій збиралась іти здавати перший день.

— Іди.— сказав він нарешті. — Здай той іспит так, як ти вмієш усе робити.

Я поїхала сама. Він знову не наполягав їхати зі мною — вже вивчив цю мою потребу робити важливе самостійно, та коли таксі рушило, я побачила у вікні, як він стоїть на балконі й дивиться вслід, високий, у простій сорочці, без жодної лордівської пихи, звичайнісінький чоловік, що переживає за кохану жінку.

Це чомусь додало сил більше за будь-які слова.

***

Приміщення університету зустріло мене гулом. Сотні абітурієнтів, нервових, блідих, з паперами напоготові, товклися у великому холі перед аудиторіями. Я озирнулась і вперше по-справжньому побачила, як виглядає цей натовп зблизька.

Здебільшого — звичайні люди, такі самі перелякані, як я. Та впереміш із ними — інші. Впізнавала їх не одразу, спершу підсвідомо якась особлива постава, надто дорогий одяг для абітурієнтського поту й нервів, і той специфічний відблиск в очах, що бував і в Райнера, коли він забував його ховати, не людський, трохи вужчий, з поволокою жару в глибині.

Драконокровні. Тут, у загальному потоці, разом з усіма нами.

Одна з них — висока дівчина з крижаним поглядом і зачіскою, яка, певно, коштувала більше за мою місячну зарплату в «Шкварці», оглянула чергу перед собою, побачила мене й скривила губи, ніби я забруднила своєю присутністю саме повітря.

— Людська квота, — процідила вона до сусідки, не надто й тихо. — Тепер аби хто заповнює місця. Дивно, що тут іще навчають чогось путнього.

Сусідка захихотіла.