47

*Кая*

Минув місяць, і життя стало на місце — тільки місце вже було інше, ніж до того.

Зима здавала. Сніг танув, з дахів капало, на вулицях стояли калюжі по коліно, і місто з білого ставало брудно-сірим, як завжди буває перед тим, як зазеленіти. Я повернулась на роботу — Назар спершу й чути не хотів, казав «сиди вдома, відпочивай», та я наполягла, бо без роботи дома лізли в голову думки, а думок у мене й так було повно.

Я багато думала цей місяць. Про все, що сталось. І про те, що буде далі.

Викрадення щось у мені зрушило. Не зламало — навпаки. Воно мене ніби струснуло. Я мало не загинула в тій холодній хаті. І коли лежала там, у кайданах, що глушили все, чим я навчилась бути, я раптом дуже ясно зрозуміла одну річ.

Я живу не на повну.

Тобто — живу. Краще, ніж у першому житті, незмірно краще. Маю своїх, маю діло, маю Райнера. Та десь усередині все одно сиділо те, чого я собі не дозволяла. Те, чого хотіла, але вважала, що не маю права хотіти.

І одного вечора, коли ми сиділи в нього — пили чай, я плела, він читав, — я сказала:

— Я хочу в університет.

Він підняв очі.

— В університет...— повторив він.

— Так. — Я відклала плетиво, бо це була розмова, для якої руки треба звільнити. — Я думала про це весь місяць. Слухай. Я ж ніколи не вчилась по-справжньому. Тут, у притулку, теж абияк. А я хочу. Хочу вчитись. По-справжньому. Не травам у Зосі потроху, не з роликів, а нормально щоб був диплом, знання, фах.

— Який фах? — спитав він. Не «навіщо», не «та куди тобі». Який фах. І я була йому за це вдячна.

— Ще не вирішила точно, — сказала я. — Думаю між кількома. Може, щось пов'язане з рослинами — ботаніка, фітотерапія, я ж і так з травами працюю, і дар у мене через руки, через живе. А може, щось зовсім інше. Бізнес, управління — бо я ж бачу, як росте наша справа, і хочу робити це з розумом, а не навмання. — Я знизала плечима. — Не знаю ще. Та хочу спробувати. Хочу вчитись.

Райнер дивився на мене. І я бачила, як у ньому борються двоє.

Один — той, що хотів сказати «навіщо тобі університет, я дам тобі все, чого забажаєш, тобі не треба працювати й учитись». Бо він міг. Він був лорд, у нього було стільки всього, що мені й уявити важко. Він міг просто покласти весь світ мені до ніг, і я б ні в чому не знала потреби до кінця життя.

А другий — той, що вже знав мене. Що розумів: якщо він це скаже — він мене втратить. Бо мені не треба, щоб мені давали. Мені треба самій.

Переміг другий. Я бачила, як він зробив над собою зусилля — і переміг.

— Це гарна думка, — сказав він. — Тобі це підходить. Ти любиш знати, як влаштовані речі. Ти все життя вчилась — просто стихійно, з нужди. Університет дасть тобі систему. — Він помовчав. — Як я можу допомогти?

— Ніяк, — сказала я. — Тобто — не грішми. Не зв'язками. Не «домовлюсь». — Я подивилась на нього. — Я хочу вступити сама. Скласти іспити сама. Заслужити сама. Якщо ти все владнаєш — це буде не моє. Це буде твоє, подароване мені. А я хочу сама.

— Я знаю, — сказав він. І, що дивно, усміхнувся. — Я й не пропонував владнати. Я питав, як допомогти. Це різне.

— А як ти можеш допомогти, не владнуючи?

Він подумав.

— Можу не заважати, — сказав. — Можу дати тобі час. Якщо ти готуватимешся до вступу — тобі треба час. Багато часу. А ти зараз працюєш шість днів на тиждень у «Шкварці». Коли тобі вчитись?

Він мав рацію. Я про це вже думала.

— Я говорила з Назаром, — сказала я. — Хочу перейти на три дні. Працювати три дні, а решту — готуватись до вступу. Грошей буде менше, та проживу. У мене ще сторінка… тобто тепер бабина сторінка, та вони мені частку лишають, не хочуть інакше.

— Три дні, — кивнув Райнер. — Розумно. А решту тижня книжки.

— Решту тижня книжки. — Я подивилась на нього. — Тобі це не дивно? Твоя… пара. Лорда. Сидить над підручниками, тільки готується вступати в університет. Замість того, щоб жити в маєтку й нічого не робити.

— Дивно? — Він похитав головою. — Кає. Я триста років жив серед тих, хто нічого не робить, бо їм не треба. Народжуються з усім, помирають з усім, і за все життя не заслуговують нічого власноруч. Я на них надивився. — Він узяв мою руку. — А ти хочеш заслужити. Сама. Знаючи, що могла б не старатися, а просто взяти в мене. І все одно вибираєш свій шлях. — Він підніс мою руку до губ. — Це найкрасивіше, що я бачив за триста років. Тож ні. Не дивно. Я тобою пишаюсь.

Я не знала, що сказати. Тому сказала те, що завжди кажу, коли зворушена й не вмію цього показати:

— Ти підлабузник.

— Я знаю, — погодився він. — Та це правда.

***

Так і повелось.

Я перейшла на три дні в «Шкварці». Назар бурчав, що без мене зала осиротіє, та насправді був за мене радий — я бачила. Навіть найняв нову офіціантку, дівчину-перевертня з лисячою хитринкою в очах, на ім'я Лада, і та виявилась з характером, тож «Шкварка» не постраждала.

А решту тижня я вчилась.

Боже, як я вчилась. Я й забула, що це таке — сидіти над книжками, коли ніхто не смикає, не вимагає вечері, не питає, чому ти «знов уткнулась у ті папери». Я брала підручники, конспекти, ходила в бібліотеку, дивилась лекції в інтернеті. Готувалась одразу на кілька напрямів, бо ще не вирішила остаточно. Голова пухла, та це були щасливі миті того, що нарешті робиш те, чого давно хотіла.

Райнер не заважав. Більше того — він якось непомітно зробив так, щоб мені було зручно вчитись. Не владнуючи, ні — він обіцяв і тримав слово. Просто… був поряд так, щоб не заважати. Приносив чай, коли я засиджувалась. Мовчав, коли я була в книжках. Іноді сідав поряд зі своїм планшетом — він теж завжди мав справи, область сама себе не вела, і ми сиділи кожен за своїм, у тиші, і ця тиша була не порожня, а повна.

— Знаєш, що смішно? — сказала я йому якось, відірвавшись від підручника з ботаніки. — Я готуюсь вступати в університет, а тобі триста років. Ти, певно, знаєш усе, що в цих книжках, і ще втричі більше.