46

*Кая*

Виявилось, що в драконячому світі за крадіжку пари судять.

Спершу я наївно думала, що Райнер просто розбереться сам. Дракон, лорд, влада, по факту він міг би зробити з Орестом і Віеною, що завгодно й ні перед ким не звітувати. Та коли я, вже вдома, одужуючи, спитала його, що з ними, він сказав те, чого я не чекала:

— Буде суд. Лордівський. За старим законом.

— Суд? — Я відставила чашку. — Ти ж лорд. Ти ж можеш просто…

— Саме тому що я лорд — не можу «просто», — сказав він. — Якби я просто помстився  це була б особиста справа. Кровна. А кровні справи в нашому світі тягнуть за собою інші кровні справи, війни родів, які тривають століттями. — Він говорив спокійно, виважено. — А суд це закон. Прилюдний. Усі бачать, що зроблено по праву, а не по злості.

Я подумала про це.

— А якби ти зробив по злості? — спитала. — Чесно. Якби не закон. Що б ти зробив з ними?

Райнер подивився на мене. І в очах його на мить промайнуло те давнє, темне.

— Краще тобі не знати, — сказав він тихо. — Бо те, що я хотів зробити з ними, коли не чув тебе цілу ніч, це не те, що варто кохати в людині. Чи в драконі.

Я не стала допитувати. Бо й сама, чесно кажучи, в тій холодній хаті думала про Віену й Ореста речі, яких раніше за собою не знала. Усі ми буваємо страшні, коли торкаються тих, кого любимо. Просто не всі це визнають.

***

Суд був за два тижні. Коли я вже зовсім одужала.

Райнер спитав, чи хочу я бути присутня. Сказав, що не зобов'язана — постраждалій не обов'язково дивитись. Та я сказала, що хочу. Бо хотіла побачити кінець цієї історії на власні очі. Хотіла подивитись Оресту й Віені в лице — востаннє.

Прирапила я туди через портал. Уперше, я ж досі не бувала в його світі. І те, що я побачила, ступивши на той бік, відразу нагадало мені все, чого я боялась.

Бо то був інший світ. Не бідна околиця з маршрутками й «Шкваркою». Зала суду — величезна, з високою стелею, з колонами темного каменю, з гербами по стінах. Холодна. Велична. Сповнена людей у дорогому, що сиділи рядами й дивились. Лорди. Лордеси. Радники. Увесь той високий світ, якого я ще не знала, але про який чула — від Райнера, від Віени, від бабусі.

І всі вони дивились на мене.

Я йшла через ту залу поряд із Райнером у простій сукні, яку мені дала бабуся, з косою, без жодної з тих коштовностей і шовків, що були на інших жінках. Я відчувала їхні погляди — цікаві, оцінювальні, зневажливі. «Оце вона. Та, заради якої. Безрідна. Дивіться, яка проста».

Колишня Аліна зіщулилась би під тими поглядами. Я — ні. Я йшла тримаючи спину рівно, дивилась прямо, і нехай дивляться. Бо я вже один раз пройшла крізь холодну хату в кайданах. Після того зала, повна пихатих лордів, лякала мало.

Райнер відчув мою напругу — стиснув мою руку непомітно для інших.

— Усе добре, — сказав тихо. — Ти зі мною.

— Я знаю, — сказала я. — І я не боюся. Просто дивлюсь.

Орест і Віена стояли посеред зали. Під вартою.

Орест змінився. За ці два тижні він наче постарів — стриманий, прямий, та з тим обличчям, що буває в людини, яка прийняла свою долю й більше не пручається. Він не виправдовувався. Коли йому дали слово, він сказав просто:

— Я зробив те, що вважав за потрібне, щоб уберегти свого лорда від помилки. Я помилився в засобах. Не в намірі. Я готовий відповісти.

Райнер дивився на нього довго. І я бачила, чого це йому коштувало — судити того, хто служив двісті років, кому довіряв, з ким, по суті, прожив пліч-о-пліч ціле людське життя й більше.

— Ти служив мені двісті років, Оресте, — сказав Райнер. Голос його був рівний, та я чула, що під ним. — І за всі ці роки жодного разу не зрадив. Аж до цього. — Він помовчав. — Ти не зробив це заради грошей. Чи влади. Ти зробив це, бо вирішив, що знаєш краще за мене, що мені треба. Що краще для мене. Ти вирішив за мене і за неї. Зрадив довіру.

— Так, мілорде, — сказав Орест.

— І найгірше, — промовив Райнер, — що частина того, що ти казав, правда. Я справді міняюсь через неї. Справді відмовив Драхмантам. Справді закинув половину справ. Ти мав право сказати мені це в очі. Попередити. Сперечатись. Це твоє право як радника й твій обов'язок як друга. — Голос його посуворішав. — Та ти не сказав мені в очі. Ти пішов за моєю спиною й закував її в кайдани. Кинув у холодне приміщення. Готовий був убити, якби вона не написала того листа. Оце, Оресте, я тобі пробачити не можу. Не зраду думки. А зраду в спину.

Орест опустив голову.

— Я знаю, мілорде, — сказав тихо.

Вирок Оресту був — вигнання. Назавжди. Позбавлення всього — звання, маєтку, права повертатись в країну. Я думала, Райнер засудить його на смерть — ну принаймі в наших книжках саме такий рлзвиток чекав на зрадників. Та він не став.

— Смерть була б милосердям, — сказав Райнер. — Швидко. А я хочу, щоб ти жив, Оресте. Довго. І щодня згадував, що мав усе довіру, дім, місце поряд зі мною, і втратив, бо вирішив, що знаєш краще за того, кому служив. Іди. І не вертайся.

Орест вклонився — востаннє, низько... І пішов, під вартою, через ту велику залу, ні на кого не дивлячись.

І дивна річ, мені стало його шкода. Бо він не був злодієм за природою. Він був тим, хто так любив свого лорда й свій порядок, що зрадив заради них. Найгірші зради інколи робляться з любові — кривої, задушливої, певної в собі. Я це знала. Я колись жила з такою любов'ю.

А ось Віені шкода не було.

Бо Віена, на відміну від Ореста, не каялась. Вона стояла пряма, гарна навіть під вартою, і дивилась на всіх згори, ніби це не її судять, а вона зробила послугу, якої не оцінили.

— Я не зробила нічого, чого не зробив би будь-хто з вас, — сказала вона залі, коли їй дали слово. І в голосі її була та сама холодна певність. — Я лише намагалась уберегти наш світ від ганьби. Лорд трьох областей  і безрідна дівка. Ви всі тут думаєте те саме, що думала я. Просто я мала сміливість діяти.