45

*Кая*

Виписали мене через три дні, і всі три дні до мене ходили різні люди.

Я й не уявляла, скільки в мене, виявляється, є знайомих. У першому житті, якби я потрапила в лікарню, до мене прийшов би, може, Олег — раз, з невдоволеним обличчям, бо я «вибрала невдалий час хворіти». А тут палата не порожніла.

Першим, звісно, був Назар.

Він прийшов того ж вечора, як я отямилась, величезний, незграбний у тісній палаті, з оберемком якихось пакетів. Сів на стілець, що жалібно скрипнув під його вагою, і довго мовчав, дивлячись на мене з-під брів.

— Ну... — сказав нарешті. — Налякала ти мене, дівко.

— Вибач, дядьку Назаре.

— «Вибач». — Він буркнув щось і почав викладати з пакетів. — Ось. Бульйон. Курячий, сам варив, не з кубиків якихось. Пиріжки. Узвар. Їж, бо в лікарні годують так, що й здоровий зляже. — Він поставив усе на тумбочку, насупився. — І більше так не роби. Чула? Я старий, мені хвилюватись шкідливо. Серце.

— У тебе ведмеже серце, дядьку Назаре. Тобі сто років нічого не буде.

— Все одно шкідливо, — буркнув він. І, помовчавши, додав тихіше, відвернувшись: — Я як дізнався, що тебе нема, мало пів міста не оббігав. Бігав, шукав. Гриня послав по всіх зупинках. Левка по лікарнях. Думав уже, що… — Він не до говорив. — Коротше. Не роби так. Ти мені… — Він знов не доказав. — Їж бульйон, поки гарячий.

І я зрозуміла, що він хо в сувзати, і не стала примушувати його це казати.Просто з'їла бульйон. Він і справді був смачний.

Баби прийшли наступного дня усі четверо, гуртом, з торбами, з квітами, з такою кількістю їжі, ніби збирались годувати цілу палату до весни. І з гамором, від якого медсестра двічі заглядала й просила тихіше.

— Дитино! — Текля обняла мене так, що мало ребра не тріснули. — Жива! Ох ти ж лишенько, що ж це робиться, кого вже й красти стали серед білого дня!

— Я ж казала, що з тим багатим гостем щось не те, — бурчала Степанівна, розкладаючи на тумбочці банки. — Казала ж. Багаті гості до добра не доводять.

— Та при чому тут гість, — заперечила Галя. — Гість якраз її і врятував, я чула. Прилетів, кажуть, справжнім драконом, рознюхав, де вона, й виніс на руках.

— Драконом, — пирхнула Степанівна. — Наслухалась пліток.

— Не пліток, а від людей, що бачили!

І вони засперечались, звично, тепло, на всю палату, про те, дракон Райнер чи не дракон, і чи можна вірити тому, що бачили, і чи добре це, коли в дівчини залицяльник дракон. Я лежала, слухала їхню сварку й усміхалась, бо ця сварка була найкращим, що я чула за всі ці страшні дні, я вдома, серед своїх.

— Дівчата, — сказала я, коли вони трохи вгамувались. — Я маю вам щось сказати. Важливе.

Вони притихли.

— Сторінка, — сказала я. — Наша. «Манія рук». Я хочу передати її вам. Зовсім.

Тиша.

— Як це передати? — не зрозуміла Галя.

— Так. — Я підвелась на подушках. — Слухайте. Я цю зиму багато думала. А оце, в тій хаті, ще більше. Думала про те, що буде, якщо мене раптом не стане. Чи якщо я захворію. Чи поїду. Чи ще що. І зрозуміла усе тримається на мені. Я веду сторінку, я приймаю замовлення, я виставляю фото. А ви  майстрині, але без сторінки ви безсилі. Якщо зі мною щось  усе розвалиться.

— Не кажи такого, — сказала Текля. — Тьху на тебе.

— Я не каркаю, — сказала я. — Я думаю наперед. — Я подивилась на них. — Тому хочу, щоб ви вміли самі. Усе. Вести сторінку, виставляти, відповідати замовникам, рахувати. Щоб це був ваш бізнес, а не мій, де ви помічниці. Ваш. Спільний.

— Та ми ж не вміємо в тих телефонах, — розгубилась Орися. — Куди нам.

— Навчитесь! — сказала я твердо. — Я навчу. Це не складно, чесно. Складніше серце з вати набити рівно, а ви ж умієте. Теклина онука допоможе, вона в комерції тямить. Галя вже з телефоном дружить. Орися навчиться відповідати замовникам ти ж найласкавіша з нас, тебе люди любитимуть. А Степанівна… — я глянула на бурчливу Степанівну, — Степанівна буде контроль якості. Як завжди. Тільки офіційно.

Степанівна пирхнула. Та я бачила — їй сподобалось. «Контроль якості. Офіційно».

— А ти? — спитала Галя. — Ти ж не кидаєш нас?

— Не кидаю, — сказала я. — Я з вами. Просто не хочу більше бути тією, без кого все розвалиться. Хочу, щоб ви могли самі. Бо ви зможете. Ви не помічниці при мені. Ви майстрині. Найкращі. І бізнес має бути ваш по-справжньому ваш.

Баби мовчали. Перезиралися. І я бачила, як до них доходить, повільно, те, що я їм пропоную. Не роботу. Не підробіток. А своє діло. Свою справу. Те, що належить їм, а не мені.

— Ну, — сказала нарешті Текля, і голос у неї був підозріло хрипкий. — Як ти так ставиш питання… То й навчимось. Куди дінемось. Раз ти кажеш зможемо, значить, зможемо.

— Зможете.— сказала я.

І Орися раптом заплакала — тихо, втираючи очі краєчком хустки. А коли Степанівна буркнула «ну чого ревеш», Орися сказала:

— Та я ж… я ж за все життя своє нічого свого не мала. Усе чиєсь. Чоловіка, дому, дітей та і ті виросли й роз'їхались. А тут своє діло. На старості літ. Хто б подумав.

І тут уже й Текля шморгнула носом, і Галя, і навіть Степанівна підозріло закліпала й сказала, що це від лікарняного повітря, сухе воно тут.

А я лежала й думала, що оце, мабуть, і є найкраще, що я зробила за два свої життя. Не вижила. Не вибралась. А оце дала чотирьом самотнім жінкам своє діло. Те, що лишиться з ними, коли мене не буде поряд.

***

Бабуся прийшла останньою. Коли баби пішли.

Вона зайшла тихо — маленька, згорблена, у темному, з палицею. У лікарняному коридорі, серед білих стін і запаху ліків, вона виглядала ще древнішою, ще більш не на своєму місці, ніж у тій хаті. Та очі були ті самі — гострі, ясні, що бачать наскрізь.

— Можна? — спитала вона з порога.

— Заходьте, — сказала я.

Вона сіла на стілець. Поклала вузлуваті руки на палицю. Дивилась на мене довго, мовчки, жадібним поглядом, яким дивляться на те, що довго шукали й боялись утратити.