44

*Райнер*

Він зрозумів, що щось не так, ще в порталі.

Зв'язок обірвався раптово, посеред. Щойно він відчував її фоном, тихо, як відчував завжди, відколи знайшов де вона, що з нею, ту теплу присутність на краю свідомості. А тоді раптом нічого. Порожнеча. Так, ніби її не стало.

Райнер вилетів з порталу в свою квартиру, не давши собі й секунди на те, щоб прийти до тями після переходу.

— Орест! — гукнув він.

Тиша. Ореста не відповідає.

Він набрав телефон Каї. Гудки. Один, другий, десятий. Не брала.

Він набрав «Шкварку». Слухавку взяв ведмідь.

— Назаре. Кая в тебе?

— Пішла дві години тому, — сказав Назар, і в голосі його одразу з'явилась тривога, бо він чув щось у Райнеровому голосі. — Раніше відпустив, вона не своя була. А що? Не дійшла?

— Не дійшла, — сказав Райнер. І поклав слухавку.

І тоді він дозволив собі на одну секунду — одну-єдину — відчути той жах, що піднявся в ньому. Її нема. Зв'язок обірвано. Орест зник. Телефон мовчить.

А потім жах перетворився на щось інше. На холод. На ту крижану ясність, що приходила до нього в найгірші моменти його довгого життя, коли все висіло на волосині. Розум став гострий і чистий. Дракон у грудях прокинувся й піднявся на повний зріст — не той дракон, що співав поряд із нею, а інший. Той, якого варто боятися.

Зв'язок обірвано штучно. Це він зрозумів одразу. Бо природно зв'язок пари не рветься він тримається. Розірвати його можна тільки магією. Старою, сильною, рідкісною магією — кайданами або печаттю.

Хтось закував її. Хтось, хто знав, що таке зв'язок пари, і знав, як його глушити.

Хтось зі своїх.

Орест зник того ж дня.

Райнер заплющив очі. І склав це докупи швидко, холодно.

Орест. Який знав про пару. Який знав про кайдани. Який останнім часом був дивний, відсторонений. Який не схвалював. Який весь час казав «це погано скінчиться».

Орест його зрадив.

Дракон у грудях заревів…глухо, страшно, так, що в квартирі забриніли шибки. Райнер стиснув кулаки. Двісті років. Орест служив йому двісті років. І зрадив…заради чого? Заради «порядку»? Заради того, щоб «урятувати» його від нього самого?

Він розбереться з Орестом. Потім. Зараз головне — знайти її.

Та в тому й була пастка. Кайдани глушили зв'язок. Він не міг її відчути. Не знав, де шукати. Місто, область, цілий світ вона могла бути будь-де.

Йому потрібен був хтось, хто бачить інакше, ніж бачить дракон.

Райнер дістав телефон і набрав номер, якого не набирав давно. Номер того, з ким у нього були складні стосунки — не ворожі, та й не дружні, як буває між двома сильними, що ділять сусідні землі.

— Лорд Вовкул, — сказав він, коли на тому кінці взяли. — Це Райнер.

— Драконе, — озвався низький голос. — Чим завдячую? Ми з тобою років п'ять не говорили.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав Райнер. І саме те, що він — він, лорд трьох областей, — просив допомоги, сказало Вовкулові більше, ніж усі слова.

— Що сталось?

— Викрали мою пару. Закували в кайдани, що глушать зв'язок. Я не можу її відчути. — Райнер говорив коротко, по суті. — Це сталось на твоїх землях або поряд. Твої перевертні чують слід краще за будь-кого. Мені потрібен нюх. Зараз.

Вовкул помовчав секунду.

— Пару, — сказав він. — То ти таки знайшов пару, драконе. А я й не вірив, що ти доживеш до цього.

— Вовкуле.

— Допоможу, — сказав лорд-перевертень. — Бо пару красти — це за всіма законами останнє діло, хоч у драконів, хоч у нас. Той, хто це зробив, заслужив усе, що ти з ним зробиш. — Пауза. — Кажи прикмети. Запах, місце, де востаннє була. Підніму всю зграю. Якщо вона в моїх землях знайдемо до ранку.

***

Її шукали всю ніч.

Зграя Вовкула десятки перевертнів, що знали ці землі, як власну шерсть, розсипалась по області, по селах, по дорогах, по покинутих місцях, де можна сховати людину. Райнер їхав з ними не міг сидіти на місці, не міг чекати. Дракон у ньому рвався, гарчав, вимагав крові, і він тримав того дракона на короткому повідку, бо знав випустить зараз і той спалить усіх підозрілих.

Слід узяли під ранок.

Один з молодих перевертнів натрапив на нього біля старої дороги, що вела в покинуте село таке, де років десять ніхто не жив, де хати стояли пусткою. Слід машини. Слабкий запах Каї, ледь чутний крізь сніг.

— Туди, — сказав перевертень. — Веде туди. У мертве село.

Райнер не став чекати решту зграї.

Він обернувся.

Уперше за багато років обернувся повністю, скинув людську подобу, випустив те, чим був насправді. Дракон піднявся над засніженим полем величезний, темний, з лускою, що відливала старим золотом, з крилами, що затулили світанкове небо. Перевертні внизу позадкували, припали до землі навіть вони, хижаки, відчули, хто перед ними.

І дракон злетів. На поклик. На той ледь чутний слід. До неї.

***

*Кая*

Я почула його раніше, ніж побачила.

Спершу — звук. Далекий, низький, від якого задвигтіла земля й посипався сніг зі стелі покинутої хати. Тоді — тінь, що накрила брудне віконце під стелею, велика, як хмара. І нарешті — рев, від якого я мало не оглухла, рев, у якому було стільки люті, болю й полегшення водночас, що в мене сльози бризнули самі.

Райнер.

Він таки знайшов мене.

Стіна хати стара, гнила розлетілась, ніби її змело. У пролам ринуло холодне ранкове світло, сніг, вітер. І в тому проламі, заступивши небо, був він не той Райнер, що пив каву в «Шкварці» й носив дурнуваті шкарпетки, а той, інший. Дракон. Величезний, темний, страшний, з очима, в яких горів вогонь.

Та коли ті вогняні очі знайшли мене живу, вільну від кайданів, що сиділа на підлозі поряд зі старою відьмою, у них щось змінилось. Лють відступила. Лишилось інше. Те, чому не було назви, та що я впізнала б серед тисячі.

Він прилетів по мене.