43

Кая

В ночі я не спала, і не тому що не хотіла, хоча від утоми, від холоду, від нервового виснаження мене хилило в сон, я не дозволяла собі заснути. Бо вві сні людина беззахисна, а я не збиралась бути беззахисною ні зайвої хвилини. Тож я сиділа, притулившись спиною до холодної дощатої стіни, рахувала щілини в стелі й слухала.

Перевертень стеріг біля дверей мовчазний, нерухомий, тільки очі іноді зблискували в темряві, коли він повертав голову. Віена з Орестом спали в дальньому кутку, на якихось ковдрах, що принесли з машини. Періодично хтось із них прокидався, перевіряв, чи я на місці, й знов лягав.

Десь над ранок, коли віконце під стелею тільки-тільки почало сіріти, я відчула.

Спершу не зрозуміла що. Просто щось змінилось у повітрі. Стало інакше. Холодніше, але не тим холодом, що йшов від землі. Іншим. Таким, що пробирав не шкіру, а щось глибше те, що в мені прокинулось цієї зими й що до тепер глушили кайдани. І попри кайдани, попри вату в голові, я це відчула далеке, темне, велике, що рухалось десь там, у ночі, і наближалось.

І наближалось воно до мене.

Перевертень біля дверей теж відчув. Він раптом напружився, підвів голову, понюхав повітря як звір. І щось у його позі змінилось він став насторожений. Майже стривожений.

— Віено, — покликав він тихо. Перше слово, що я від нього почула. Голос виявився глухий.— Прокинься.

Віена прокинулась одразу вона явно з тих, хто спить чуйно.

— Що?

— Щось іде, — сказав перевертень. — Сюди. Велике. Я чую.

Віена встала, обтрусила пальто, прислухалась.

— Райнер? — спитала вона, і в голосі вперше майнула тривога.

— Ні, — сказав перевертень. — Не дракон. Інше. Я не знаю що. Та воно сильне. І старе.

І тут прокинувся Орест і я побачила, як він теж відчув те, що відчувала я. Він підвівся, блідий, прислухаючись.

— Це не Райнер, — сказав він повільно. — Райнер ішов би по зв'язку пари, а зв'язок ми обірвали. Це щось інше. Те, що йде не на нас. — Він повернувся й подивився на мене. — Воно йде на неї.

Усі троє подивились на мене.

А те, що наближалось, було вже близько. Я відчувала його, як грозу, що насувається, за тиском у повітрі, за тим, як волосся стає дибки. Воно йшло просто до мене. Темне. Старе. Цілеспрямоване.

І дивна річ мені не було страшно. Хоч мало б. Бо те, що йшло, було недобре, я це чула. Та воно йшло не як вороже. Воно йшло як… як той, хто шукав щось дуже довго й нарешті знайшов.

Двері хати розчинились самі. З гуркотом, ніби їх вибило вітром, хоч надворі було тихо.

На порозі стояла стара жінка.

Маленька, згорблена, у темному, з палицею. Сиве волосся вибилось з-під хустки. Обличчя зморшкувате, темне, як стара кора. Та очі…очі були ясні, гострі, і в них горіло те, від чого перевертень позадкував, а Віена відступила на крок.

Бо це була відьма. Я зрозуміла одразу справжня, стара, сильна відьма, не така, як добра Зося, а та, що ходить темними стежками й бере силу там, де інші бояться. Від неї пашіло тим самим, що я чула в наближенні, старим, темним, великим.

Це вона. Та чужа сила, що Зося чула в бурі. Та, що крутилась довкола мене всю зиму.

Вона ступила в хату, спираючись на палицю, і обвела всіх поглядом перевертня, Віену, Ореста байдуже, ніби їх і не було. А тоді її очі знайшли мене.

І щось у її темному обличчі здригнулось.

— Ось ти де.— сказала вона. Голос тріснутий, старий, але в ньому була сила, від якої тремтіли стіни. — Скільки ж я тебе шукала. Усю зиму. Цілу зиму крізь бурю й сніг, по краплі сили, по сліду крові. І нарешті.

— Хто ви? — спитала я.

Перевертень рушив був до неї щоб прогнати. Стара навіть не глянула на нього. Тільки повела рукою недбало, як відганяють муху, і перевертня відкинуло до стіни, ніби його змів невидимий вітер. Він гепнувся, охнув і більше не вставав.

Віена сахнулась. Орест застиг.

— Не лізьте, — сказала стара, не дивлячись на них. — Ви мені не цікаві. Я прийшла не по вас. — Вона дивилась тільки на мене, і в темних очах її було щось, чого я не чекала. Не злоба. Щось схоже на… голод. На тугу. — Я прийшла по неї.

Вона підійшла ближче. Я бачила, як вона дивиться на мене жадібно, уважно, обмацуючи поглядом моє обличчя, ніби шукала щось знайоме.

— Покажи руки.— сказала, приказала вона.

Я показала — наскільки дозволяли кайдани. Стара глянула на кайдани, скривилась.

— Залізо дурнів, — пробурмотіла вона. Торкнулась кайданів палицею і вони впали. Просто розімкнулись і впали на земляну підлогу з глухим брязкотом.

І в ту ж мить до мене повернулось усе. Тепло в руках. Відчуття світу. Той дар, що його глушили цілу ніч, ринув назад так раптово, що я охнула. Я знов була собою повна, ціла, не глуха.

Стара взяла мою руку без дозволу, цупкими холодними пальцями. Повернула долонею вгору. Вдивилась.

І я побачила, як по її старому темному обличчю покотилась сльоза.

— Її дар, — прошепотіла вона. — Її руки. Я б упізнала їх серед тисячі. — Вона підвела на мене очі, повні сліз і чогось такого старого й болючого, що мені стисло горло, хоч я й не розуміла ще нічого. — Ти не знаєш, хто ти. Так?

— Я Кая, — сказала я. — Сирота. З притулку.

— Сирота, — повторила стара, і голос її надломився. — Так. Сирота. Бо я не змогла тебе вберегти. — Вона стисла мою руку. — Твоя мати була моя дочка, дитино. Моя єдина дочка. Її забрали в мене давно, коли ти ще була немовлям. Лихі люди. Дочку я втратила. А тебе тебе сховали так, що я двадцять років не могла знайти. Аж поки твій дар не прокинувся цієї зими. Тоді я тебе відчула. І пішла на той поклик. Усю зиму йшла.

Я сиділа на холодній земляній підлозі й дивилась на стару відьму, що тримала мою руку й плакала, і не знала, що думати.

Бо це було неможливо. Я Аліна. Я померла на Землі й прокинулась у тілі Каї, сироти з притулку. У мене нема бабусі. У мене ніколи нікого не було.