42

*Кая*

До вечора не дійшло.

Я відпрацювала зміну, не помічаючи її, руки носили тарілки, рот казав «вам чай чи каву», а голова зациклилася на ранковій розмові з Віеною, перемелювала її слово за словом, шукала, де я мала рацію, а де вона. До кінця зміни я так і не дійшла висновку. Знала тільки, що ввечері спитаю Райнера про той світ. Прямо. І хай каже все, як є.

Назар відпустив мене раніше сказав, що в мене лице, як у людини, що поховала когось, і краще йди, поки гостей не розлякала. Я й пішла. Райнер ще не повернувся з того свого порталу, писав, що затримується, владнує щось і буде ближче до ночі. Тож я йшла сама, через сквер, той самий, де вранці стояла Віена.

І саме там, у тому скверику, де ні душі, мене й узяли.

Усе сталось так швидко, що я навіть злякатись не встигла до пуття. Чорна машина та сама, я її впізнала навіть у темряві вивернула з-за рогу й стала впоперек доріжки. З неї вийшли двоє. Один  я не бачила обличчя, бо він був ззаду. Другий попереду, і його я впізнала.

Орест.

— Кає, — сказав він спокійно, ніби ми зустрілись на вулиці випадково. — Не кричіть. Так буде простіше для всіх. Передусім для вас.

— Орест? — Я не вірила очам. — Ти що… Райнерів же…

— Сідайте в машину, — сказав він голосом від якого по спині пройшов мороз страшніший за будь-який крик. — Будь ласка. Я не хочу робити вам боляче. Та зроблю, якщо доведеться.

І я зрозуміла він не блефує. Цей стриманий, чемний, бездоганний Орест, що носив Райнерові папери й я сприймала його за друга… він говорив серйозно. І за ним стояв другий, мовчазний, важкий, і в руках у нього було щось, від чого пахло магією недоброю, чужою, холодною.

Я метнулась бігти.

Не встигла зробити і двох кроків. Другий виявився швидший, ніж людина може бути, перевертень, мабуть, або хтось гірший. Він перехопив мене, затиснув рота долонею, що пахла залізом і чимось гірким, і притиснув до грудей так, що я не могла й сіпнутись. Я брикалась, кусалась, била ліктями все марно. Він тримав мене міцно.

— Тихо, — сказав Орест. І дістав з кишені щось маленьке, металеве. — Це вас приспить. Ненадовго. Прокинетесь і ми все спокійно обговоримо.

Я хотіла крикнути, що Райнер його знайде, що Райнер його роздере, що він не уявляє, що накоїв. Та долоня затискала рот, і вийшло тільки микання.

Останнє, що я бачила перед тим, як світ поплив, Орестове обличчя. Спокійне. Без зла. Майже сумне.

— Вибачте, Кає. — сказав він тихо. — Ви хороша. Та ви не розумієте, що він через вас руйнує. А я розумію. Хтось мусить його зупинити, поки він не зруйнував усе.

І світ погас.

***

Прокинулась я від холоду.

Лютого, пронизливого холоду, що йшов знизу від земляної підлоги, на якій я лежала. Голова гула, у роті був присмак тієї гіркої долоні, і кілька секунд я не могла зрозуміти, де я й чому так холодно.

Я розплющила очі.

Темно. Майже зовсім. Тьмяне сіре світло сочилось крізь щілини в дощатих стінах і крізь маленьке вікно під стелею, заліплене брудом і павутинням. Розвалена хата стара, покинута, з обваленою грубкою в кутку, з діркою в стелі, крізь яку намело снігу просто на підлогу. Пахло цвіллю, мишами, мерзлою землею.

Я спробувала сісти і не змогла поворухнути руками.

На зап'ястях були кайдани. Не звичайні — магічні. Я зрозуміла це одразу, бо вони не просто тримали руки, вони тримали ще щось те, що в мені прокинулось цієї зими, той дар, що йшов крізь руки. Кайдани його глушили. Я відчувала це як щось в що мене ніби загорнули, щільне, й відрізали від усього.

Я була порожня. Уперше за рік порожня, без того тепла в руках, без того відчуття світу. Глуха.

— Прокинулась. — сказав голос.

Я підвела голову.

Віена сиділа в старому кріслі біля холодної грубки у тому самому дорогому пальті, що так недоречно виглядало в цих трущобах. Поряд стояв Орест. А в кутку, біля дверей, мовчазною горою той третій, перевертень.

— Де я? — спитала я. Голос вийшов хрипкий.

— Далеко, — сказала Віена. — Дуже далеко від твоєї околиці. Тут тебе ніхто не шукатиме й ніхто не знайде. — Вона роздивлялась мене з тим самим виразом, що й уранці. — А кайдани, до речі, рідкісні. Старовинні. Глушать будь-яку магію. Тож не намагайся чаклувати не вийде. Та ти й не вмієш до пуття, наскільки я розумію.

— Райнер вас знайде. — сказала я.

Я бачила, як Орест ледь здригнувся на цьому імені. А Віена тільки усміхнулась.

— Можливо, — сказала вона. — Колись. Та не швидко. Бачиш, кайдани глушать не лише твою магію. Вони глушать і зв'язок. Той самий зв'язок пари, по якому він тебе знаходив. Зараз він тебе не чує. Для нього ти ніби зникла зі світу. — Вона нахилила голову. — Він шукатиме. Він добрий мисливець. Та поки знайде ми встигнемо все владнати.

— Що владнати? — Я переводила погляд з неї на Ореста. — Що ви хочете? Гроші? Він заплатить, скільки скажете, тільки…

— Не гроші. — сказав Орест тихо. Він стояв осторонь, і вигляд у нього був не торжествуючий, а втомлений. — У мене досить грошей, Кає. І у Віени. Нам не потрібні гроші.

— Тоді що?

— Щоб ти зникла. — сказала Віена просто. — З його життя. Назавжди. По-доброму чи по-злому як вже вийде.

Я мовчала. Холод проймав до кісток, кайдани тягли руки, голова гула. Та я змусила себе думати бо страх не помічник, а думати я ще вміла.

— Орест… — сказала я, повернувшись до нього. Бо він був слабка ланка, я це бачила. Віена робила це з холодним розрахунком, а Орест… Орест мучився. — Ти служив йому скільки? Сто років? Двісті? Навіть не служив ти ж його друг. Ти ж не зрадник за природою. Що він тобі зробив, що ти в усе це вплутався?

Орест глянув на мене. І в очах його було те, що я й сподівалась побачити, сумнів. Біль.

— Він мені нічого не зробив, — сказав тихо. — У тому й річ. Він добрий лорд. Найкращий, якому я служив. — Орест відвернувся. — Та я бачу, куди це йде. Він заради тебе вже відмовив Драхмантам, а це союз, який тримав мир тридцять років. Посварився з батьками. Закинув половину справ. Переїхав у нетрі. Перетворив себе на посміховисько для цілого двору. — Він похитав головою. — І це лише початок, Кає. Я знаю його. Коли дракон знаходить пару він божеволіє. Він знищить усе. Все заради однієї жінки. Я бачив, як це бувало з іншими. Це закінчується тим що заради аби бути з тобою і догодити тобі він покине пост лорда, і все зруйнується без нього.