41

*Кая*

Вона підловила мене, коли я була сама.

Це я зрозуміла одразу що підловила, що чекала зручної миті. Райнер того ранку пішов по справах через свій портал, сказав, на пів дня, владнати щось, що не терпить, і я йшла на зміну сама, без нього, уперше за весь цей тиждень. І ось тоді, на півдорозі до зупинки, біля старого скверу, де взимку ні душі, вона вийшла мені назустріч.

Та сама. З чорної машини. У дорогому пальті.

Тільки тепер без окулярів, і я побачила її обличчя.

Гарна. Чорт, яка ж вона гарна. Не просто доглянута, а гарна з тією дорогою красою, в яку вкладено стільки грошей і часу, що вона стає схожою на витвір мистецтва. Темне волосся, укладене волосина до волосини. Шкіра, як порцеляна. Пальто, чоботи, сумка все коштувало, певно, більше, ніж я заробляю за рік. Вона стояла посеред засніженого скверу, як зійшла з обкладинки, і дивилась на мене згори вниз, хоч ми були одного зросту.

— Кая… — сказала вона. Не питання. Знала.

— А ви хто? — спитала я, хоч уже здогадувалась.

— Мене звати Віена. — Вона ледь усміхнулась, самими губами. — Думаю, Райнер про мене не розповідав. Він узагалі багато про що не розповідає, правда ж?

Ось воно що.

Я зупинилась. Поправила на плечі сумку. Подивилась на цю красиву жінку, що знала Райнера, називала його просто на ім'я й вийшла перестріти мене, коли його нема поряд.

— Колишня? — спитала я прямо.

Вона ледь здригнулась не чекала, що я вистрелю в лоба.

— Можна й так сказати, — мовила вона, опанувавши себе. — Ми давні… близькі знайомі. Наші родини пов'язані. Колись усі думали, що ми будемо разом. Логічна пара дві старі родини, рівна кров. — Вона дивилась на мене з ввічливою цікавістю, як дивляться на щось дрібне. — А потім з'явилась ти.

— А потім з'явилась я. — погодилась я.

Сніг падав між нами, дрібний. У сквері справді не було ні душі. Дві жінки на порожньому місці, одна ніби зійшла з обкладинки, друга в куртці з ринку. Якби хтось малював картину «контраст», кращої натури не знайшов би.

— Я не триматиму тебе довго. — сказала Віена. — Ти ж на роботу поспішаєш. Носити тарілки. — Вона вимовила це так делікатно, що образа була майже непомітна. Майже. — Я просто хотіла подивитись на тебе. Зблизька. Зрозуміти, що в тобі такого.

— І зрозуміли?

— Чесно? — Вона оглянула мене, повільно, від стоптаних чобіт до старої шапки. — Ні. Не зрозуміла. Я бачу дівчину з бідної околиці в дешевому одязі, яка пахне кухнею. Гарненьку, припустимо. Молоду. Та таких мільйон. — Вона трохи нахилила голову. — І жодного натяку на те, що могло б утримати чоловіка, як він. Тому я й не розумію. Що він у тобі знайшов.

Я могла б образитись. Колишня я — Аліна — образилась би. Стояла б, кліпала, шукала, що відповісти, а потім усю ніч придумувала б влучні фрази, які треба було сказати.

Але я давно вже не та Аліна.

— А ви не там шукаєте. — сказала я спокійно.

— Перепрошую?

— Ви шукаєте на мені. — Я кивнула на свій одяг. — Дивитесь на куртку, на чоботи, на шапку. Намагаєтесь зрозуміти, що він знайшов, дивлячись на ганчірки. А ганчірки тут ні до чого. — Я подивилась їй в очі. — Він знайшов не куртку. Тому, скільки б не коштувало пальто, ви не зрозумієте, хоч роздивляйтесь мене до вечора.

Віена примружилась.

— І що ж він знайшов? Просвіти.

— А я не знаю, — сказала я чесно. — Спитайте в нього. Це його справа, що він там знайшов. Моя справа що я знайшла. А я знайшла чоловіка, який заварює мені чай, коли я падаю з ніг. Який їздить зі мною на маршрутці, бо йому подобається, що там усім байдуже, хто він. Який носить дурнуваті різні шкарпетки й сміється з них разом зі мною. — Я знизала плечима. — Оце я знайшла, чесно кажучи, мені плювати, скільки в нього КОЛИШНІХ…

Щось у її обличчі здригнулось. Зовсім трохи. Та я помітила, бо я навчилась помічати такі речі, коли треба було вгадувати настрій Олега по тому, як рипнули двері.

— Мило, — сказала вона, і голос став холодніший. — Чай, маршрутки, шкарпетки. Дуже зворушливо. — Вона ступила крок ближче. — Тільки от що, дівчинко. Це все триватиме рівно доти, доки ви граєтесь у бідне життя на бідній околиці. Доки він прикидається простим чоловіком у джинсах. А це не його життя. Розумієш? Це маскарад. Канікули. Він — лорд. У нього області, двір, обов'язки, прийоми, тисяча років традицій за плечима. І рано чи пізно він повернеться туди. У свій справжній світ. І потягне тебе.

Вона дивилась на мене, і в очах її була не просто злість — було знання. Холодне, впевнене знання людини, яка знала той світ і знала, про що говорить.

— І ось тоді… — провадила вона тихо, — у тому світі, серед лордес, що з пелюшок учились бути лордесами, серед інтриг, яких ти не зрозумієш, серед людей, що з'їдять тебе живцем за саме твоє походження, ось тоді, дівчинко, твій чай і твої маршрутки тобі не допоможуть. Там тебе зламають за тиждень. Не тому що ти погана. А тому що ти там чужа. І завжди будеш чужа. І він він дивитиметься, як тебе ламають, і нічого не зможе зробити. Бо навіть лорд не може змінити те, як влаштований світ.

Вона замовкла.

І я мушу визнати  це вкололо. По-справжньому вкололо. Вона вдарила точно туди, де я сама боялась. Туди, про що Райнер мовчав, але про що я здогадувалась по його недомовках, по тому, як він казав «двір зжере», по тому, як уникав розмов про свій світ.

Вона мала рацію. Частково. Той світ справді міг мене зламати.

Але.

— Знаєте, що цікаво? — сказала я. — Ви тут стоїте, гарна, дорога, з усім вашим знанням того світу. Знаєте всі правила. Виросли в ньому. Лордеса з пелюшок, як ви кажете. Рівна кров, старий рід, усе як належить. — Я подивилась на неї. — І все одно стоїте тут, у снігу, на бідній околиці, перед офіціанткою в стоптаних чоботах. І намагаєтесь мене залякати. Навіщо?

Віена завмерла.

— Якби ви були така впевнена, що той світ мене зламає, — провадила я, — ви б просто чекали. Сиділи б у своєму красивому світі й чекали, поки я сама зламаюсь і відпаду. Навіщо їхати в нетрі, мерзнути в скверику, перестрівати мене потайки, поки його нема? — Я нахилила голову. — Та тому, що ви не впевнені. Тому, що ви його бачили. Як він біжить за мною. І ви злякались… бо зрозуміли, що чекати не вийде, що він не відпаде сам.