40

Віена

Місто було огидне.

Віена вийшла з машини на брудну, заметену сіру вулицю й одразу відчула, як холод проліз під дороге пальто. Бідна околиця. Старі будинки з облупленою фарбою, замети, не прибрані до пуття, якісь баби з відрами, якийсь пес. І десь тут, у цьому смітнику, жила вона та, заради якої Райнер, лорд, спустився до того, щоб винайняти квартиру серед цього убожества.

Віена приїхала подивитись. Тільки подивитись…поки що. Орест, розумний Орест, який давно зрозумів, що лордова примха загрожує надто багатьом надто впливовим людям, шепнув їй, де і коли. Просто стань осторонь, сказав він, і подивись сама. А далі вирішиш.

І Віена стояла осторонь біля припаркованої машини, у темних окулярах, попри сіре небо, і чекала.

Та, кого вона побачила, з'явилась хвилин за десять.

З-за рогу вивалилась інакше не скажеш, саме вивалилась дівка з горою посилок у руках. Коробки громадились їй мало не до підборіддя, вона тримала їх обома руками, притискаючи підборіддям верхню, і ледь брела по снігу, балансуючи. Куртка дешева, розхристана. Стара плетена шапка з'їхала набік і майже налізла на очі. З-під шапки стирчало руде волосся, розтріпане, мокре від снігу. Чоботи…Боже, ці чоботи, стоптані, явно з ринку, не з магазину.

Віена дивилась на це й відчувала, як губи самі складаються в усмішку.

Оце? Оце пара лорда?

Оце руде розтріпане опудало з горою коробок, у дешевій куртці й стоптаних чоботах це те, заради чого Райнер відмовив Драхмантам, посварився з батьками, переїхав у нетрі й перетворив себе на посміховисько?

Віена тихо засміялась.

Вона знала, що Райнер обрав не з роду. Знала, що офіціантка. Та одне діло знати, а інше побачити. І те, що вона бачила, було навіть гірше, ніж вона уявляла. Безрідна це ще можна пробачити, якщо безрідна вміє себе подати. А це… це не вміло себе подати взагалі. Це навіть не намагалось. Це пхалося по снігу з коробками, як остання вантажниця, і ронило їх, он верхня коробка похитнулась, дівка спробувала підхопити підборіддям і мало не впала.

«Боже, Райнере, — подумала Віена з насолодою. — Що ж з тобою сталось. Тебе ж засміють. З тебе вже можна сміятись».

Вона вже хотіла відвернутись, сісти в машину й поїхати — досить, надивилась, цього вистачить, щоб зрозуміти ця війна програна для рудої ще до початку, варто лише вивести її в світ, і світ зробить решту, коли з-за того ж рогу з'явився ще хтось.

І Віена завмерла.

Бо це був Райнер.

Тільки не той Райнер, якого вона знала.

Той Райнер, якого вона знала, був бездоганний. Холодний. У темному дорогому одязі без жодної зморшки, з обличчям, на якому ніколи нічого не відбивалось, з поставою людини, перед якою схиляються. Той Райнер не бігав. Той Райнер не поспішав. Той Райнер взагалі рухався так, ніби світ зачекає, скільки йому треба.

А цей…

Цей йшов швидко, наздоганяючи руду. Без шапки зовсім без шапки, на темному волоссі танули рідкі сніжинки. Пальто нарозхрист, як і в неї. Під пальтом — джинси. Джинси! І черевики — звичайні черевики, не ті бездоганні туфлі, що носять лорди, а прості зимові черевики, в яких ходить звичайний люд.

Він наздогнав руду. Сказав щось Віена не чула що, але бачила, як він це сказав, нахилившись до неї, з усмішкою.

З усмішкою.

Віена за всі роки, що знала Райнера, не бачила, щоб він так усміхався. Це була не та ввічлива гримаса, яку він надягав на прийомах. Це була усмішка — справжня, відкрита, від якої його завжди суворе обличчя стало молодшим років на сто. Усмішка абсолютного, безсоромного, нічим не прикритого щастя.

Руда щось відповіла — Віена бачила, як ворухнулись її губи, і засміялась, балансуючи своїми коробками. І він засміявся теж. А тоді просто забрав у неї половину коробок більшу половину, верхні, найважчі, підхопив їх однією рукою, ніби вони нічого не важили, а другою підтримав її під лікоть, коли вона хитнулась.

І вони пішли далі разом. Він із горою коробок, вона з рештою, обоє розхристані, обоє в снігу, обоє сміючись із чогось, чого Віена не чула.

Віена стояла біля машини й дивилась їм услід.

І усмішка повільно сповзала з її обличчя.

Бо вона приїхала побачити суперницю і думала, що побачить жалюгідну безрідну дівку, яку легко прибрати. Опудало з коробками. Помилку, що сама себе виправить, щойно потрапить у світ.

А побачила інше.

Побачила Райнера — холодного, неприступного, Райнера, перед яким вона сама колись танула й програла, який біжить по снігу за рудим опудалом і несе її коробки, і сміється так, як не сміявся ніколи. Ні з нею. Ні з ким.

Це опудало мало те, чого Віена не змогла від нього домогтися за всі роки своїх ігор, своєї краси, своїх розрахунків.

Воно мало його щастя.

І ось це… це міняло все.

Бо суперницю, яку не любиш, прибрати легко. А суперницю, заради якої древній лорд біжить по снігу й несе коробки,  її так просто не прибереш. Тут потрібно щось серйозніше. Розумніше. Жорстокіше.

Віена сіла в машину. Дістала телефон. Набрала Ореста.

— Я її бачила. — сказала вона, дивлячись у вікно, де двоє щасливих ідіотів зникали за поворотом зі своїми коробками. — Орест, ми недооцінили ситуацію.

— Чому? — спитав голос у слухавці.

— Бо я думала, він захопився. Минеться. — Віена відкинулась на сидіння. — А він не захопився. Він щасливий. Уперше за триста років по-справжньому щасливий. А щастя, Оресте, це найнебезпечніша річ у світі. За щастя такі, як він, спалюють усе не замислюючись.

У слухавці мовчали.

— Зустріньмось, — сказала Віена. — Треба поговорити серйозно. Бо тут уже не про примху. Тут про те, що цей твій лорд заради рудого опудала розвалить усе, що ми з тобою так довго будували. І зупинити його по-доброму вже не вийде.

Вона поклала слухавку.

Подивилась востаннє в той бік, де зник Райнер зі своєю рудою.

— Гарно сміявся, — сказала вона тихо, сама собі. — Жаль. Бо сміятися тобі лишилось недовго, лорде.