39

*Кая*

За два тижні до Дня Закоханих моя квартира перетворилась на цех із виробництва кохання в промислових масштабах.

Я не перебільшую. Баби взялись за справу так, що Генрі Форд позаздрив би. Текля сиділа на своєму ослінчику й набивала ватою червоні серця десятками, конвеєром, аж пальці миготіли. Орися пришивала до них петельки, щоб вішати. Галя плела маленькі віночки рожеві й червоні, «любовні», як вона казала, «на двері молодятам або хто закоханий». А Степанівна, та, що вічно невдоволена, слідкувала за якістю, брала кожне серце, мнула, оглядала й виносила вирок, це добре, а оце перешити, бо «якась крива любов виходить, хто таке купить».

— Кає! — гукнула Текля, не відриваючись від чергового серця. — Скільки тих сердець нам ще? Я вже сотню набила, рука відсихає.

— Скільки замовлень, стільки й сердець, — сказала я, переглядаючи телефон. — А замовлень… Текле, ти сидиш?

— Сиджу, а що?

— Двісті тридцять.

У кімнаті стало тихо. Навіть Степанівна перестала бурчати.

— Скільки? — перепитала Галя.

— Двісті тридцять. І це тільки те, що встигли замовити за тиждень. А до свята ще два. — Я підняла очі від телефону. — Дівчата, нас рознесло. Я виставила фото перших сердець, написала «ручна робота, магія рук, обмежена кількість» і його почали репостити. Хтось із міських блогерок поділилась, написала «ось де купувати на Валентина, підтримайте бабусь-майстринь» і все. Понеслось.

— Підтримайте бабусь, — пробурчала Степанівна, але я бачила, що їй приємно. — Ми тобі не бабусі для жалю. Ми майстрині.

— Майстрині.— погодилась я. — Тому й беруть. Бо відчувають, що в цьому є щось справжнє.

І це була правда не вся, але правда. Бо в тих серцях справді було щось справжнє. Я це відчувала, коли торкалась їх, коли допомагала набивати. Те саме тепло, що йшло крізь мої руки в килимки й вінки, тепер ішло в ці дурнуваті червоні серця. І люди, купуючи їх, отримували не просто вату в тканині. Вони отримували крихту того, що я не вміла назвати, але що працювало.

Подарунок із такого серця, видно, грів по-справжньому. Бо вже приходили відгуки, «подарувала чоловікові, він розчулився», «повісила над ліжком, стало якось тепліше спати». Один навіть був: «посварились із дружиною, купив ваше серце, помирилися». Я не знала, серце то спрацювало чи чоловік просто додумався вибачитись, але відгук був.

— А підвіски? — спитала Орися тихо. — Ти ж казала, ще підвіски будуть. Зі словами.

— Будуть. — Я дістала заготовки — маленькі дерев'яні кружальця, на яких випалюють слова. — Оце моя частина. «Кохаю», «моє серце», «ти моя пара»…

Я затнулась на «ти моя пара».

Бо написала це не думаючи рука сама вивела, поки я перелічувала. І раптом це слово, яке тепер означало для мене зовсім інше, ніж два тижні тому, кольнуло.

— Гарне, — сказала Галя, не помітивши моєї заминки. — «Ти моя пара». Душевно. Такі розхапають.

— Розхапають, — погодилась я й швидко відклала заготовку.

***

Робота кипіла до вечора. Баби пили чай, набивали серця, пліткували про весь район — хто з ким, хто від кого, чия невістка лиха, чий зять п'є. Я слухала впіввуха й випалювала слова на підвісках, і в комірчині було тепло, гамірно й добре, як буває, коли багато людей зайняті одним ділом і всім воно в радість.

А десь надвечір, коли баби вже збирались, Галя раптом сказала — між іншим, складаючи готові серця в коробку:

— Кає, а домовик твій, видно, цікавиться твоїми справами.

Я підняла очі.

— Це ти про що?

— Та я ж відчуваю таке, — сказала Галя. — У мене свій є, я навчилась. Твій сьогодні весь день крутився. Неспокійний якийсь. Ніби щось його муляє.

— Може, серця йому не подобаються, — пожартувала я. — Забагато червоного.

— Та ні. — Галя примружилась, ніби прислухаючись до чогось, чого я не чула. — Він не через серця неспокійний. Він через тебе. Ніби помітив щось і не зрозумів що.

Я завмерла з паяльником над підвіскою.

Бо я знала, що домовик міг помітити.

Те, що я щоранку бігаю в один під'їзд — не свій. Що повертаюсь через кілька хвилин. Що звідти пахне чужим — чоловіком, димом, розпеченим каменем. Домовик прихилився до мене, стереже мене, мітку поставив — а тут раптом його відьмочка щоранку бігає в чужий під'їзд, до чужого порога, до того, від кого тхне драконом.

Звісно, він неспокійний. Дрібний дух не розуміє, що відбувається. Бачить тільки, що його підопічна щось затіяла й комусь дозволила підійти близько.

— Та нічого він не помітив, — сказала я вголос, може, занадто швидко. — Що там помічати.

Галя подивилась на мене з тим хитрим виразом, який буває в старих жінок, коли вони знають більше, ніж кажуть.

— Може, й нічого, — погодилась вона лагідно. — Тобі видніше. Тільки ти його заспокой, домовика. Молочка постав, скоринку. Бо як він розхвилюється не на жарт — почне капості робити. Не зі зла — з тривоги. Вони ж як діти, домовики. Коли не розуміють, що коїться, починають вередувати.

— Поставлю, — сказала я.

— І поясни йому, — додала Галя, вже вдягаючи хустку. — Вони слова розуміють, як не дивно. Скажи, все добре, не хвилюйся, я під опікою. Він заспокоїться.

«Я під опікою». Цікаво, що сказав би мій домовик, якби дізнався, ЧИЯ це опіка. Дрібний дух і древній дракон — навряд чи вони порозумілися б за молоко й скоринку.

Та сказати про це Галі я не могла. Тож тільки кивнула.

Баби пішли, лишивши по собі коробки готових сердець, запах чаю та звичну теплу порожнечу, яка буває після того, як з хати йдуть люди, що тобі дорогі.

Я прибрала, помила чашки. А тоді, згадавши Галину пораду, дістала блюдечко, налила молока, поклала скоринку хліба в куток — туди, де, за відчуттями, найчастіше бувало те невловиме шарудіння.

— Слухай, — сказала я порожньому кутку, почуваючись трохи дурною, бо розмовляти з кутком це вже діагноз якийсь. — Я знаю, що ти хвилюєшся. Через те, що я вранці бігаю кудись. Так от усе добре. Той, до кого я бігаю… він не образить мене. Він мене береже. Як і ти. — Я помовчала. — Просто по-своєму.