38

*Кая*

Уранці я прибігла до нього за кавою, як уже звикла за цей тиждень.

Своя в мене вранці не виходить — скільки не вчись, скільки не міняй пропорції, а виходить якась бурда. У нього виходить. Не знаю, що він туди кладе й чому в нього та сама кава й та сама турка дають інший результат, але виходить, і я вже махнула рукою на гордість і просто прибігаю. Два будинки через двір, по ранковому снігу, поки місто ще сіре й сонне.

Він відчинив у самих штанах і футболці, заспаний, з тими своїми дурнуватими різними шкарпетками на ногах. Подивився на мене — розпатлану, з мороза, з носом червоним, і замість «доброго ранку» нахилився й поцілував.

— У мене зуби не чищені, — попередила я запізніло.

— Заходь, кава готова.

Цей поцілунок до кави почався в нас якось сам, без домовленостей, і я перестала вже й бурчати. Прибігаю — він цілує. Як кава, як мороз, як те, що маршрутка №51 завжди спізнюється на три хвилини. Частина ранку.

А от на ніч я в нього не лишалась.

Це я вирішила сама — ще після того вечора з шкарпетками й чаєм, коли заснула в гостьовій під його тихий сміх за стіною. Прокинулась тоді вранці, полежала, подумала — і пішла до себе. І відтоді так і повелось: вечори разом, а ніч кожен у себе.

Не тому що з ним погано. Тому що я надто добре пам'ятаю, як це — розчинитися в чоловікові так, що від тебе нічого не лишається. У першому житті я не помітила, коли перестала бути собою й стала «дружиною Олега». Це сталось поступово, по краплі, і я схаменулась, аж коли вже нічого мого не лишилось. Удруге так не буде. Тому я тримаю відстань — маленьку, два будинки, та свою.

Я думала, він умовлятиме. Чоловіки в таких випадках умовляють: «та що тобі ті два будинки, лишайся, дурниці». А Райнер, коли я сказала, просто кивнув.

— Добре, — сказав. — Тоді проводжатиму тебе щовечора.

— Не треба. Два будинки. Дійду.

— Знаю, що дійдеш. Я не тому.

— А чому?

— Бо мені так спокійніше.

І це я не змогла відбити. Бо було чесно, без тиску, без «я ж за тебе хвилююсь» тим тоном, від якого мене з першого життя нудить. Просто — мені так спокійніше. Захочеш — приймаєш, не захочеш — ні.

Я прийняла.

І ось уже тиждень він мене проводжав щовечора. Приходив до «Шкварки» під закриття — не на каву, а просто стати під ліхтарем і чекати. І ми йшли разом ті самі два будинки, які я роками проходила сама й могла пройти з заплющеними очима. Тільки тепер удвох. І чомусь ці два будинки стали найкращою частиною дня.

***

А того вечора вийшло інакше — бо мені треба було після зміни заскочити на інший кінець міста. Майстриня з ринку відклала мені нитки, особливі, і просила забрати, поки не передумала продати комусь іще.

— Я з тобою, — сказав Райнер, коли я про це згадала, зачиняючи «Шкварку».

— Ти? — Я підняла брову. — У тебе ж машина є.

— Є.

— То й поїдьмо машиною, чого ноги бити.

— Я ніколи не їздив на маршрутці, — сказав він.

Я спинилась із ключем у замку.

— Як це ніколи?

— Отак. — Він знизав плечима. — Триста років. Спершу коні. Потім машини — свої, з водієм. Потім портали. Маршрутки якось пройшли повз.

Я витріщилась на нього. Древній дракон, лорд трьох областей, бачив війни й падіння держав — і жодного разу не штовхався в маршрутці №51 о годині пік. Мені це здалось такою кричущою несправедливістю, що я одразу вирішила її виправити.

— Усе, — сказала я, ховаючи ключ. — Ходімо. Покажу тобі справжнє життя.

Маршрутка №51 о десятій вечора — це досвід, який не забувається. Вона набита так, що людина тримається не за поручень, а за іншу людину, і не падає лише тому, що падати нема куди. Пахне мокрим одягом, чиїмись парфумами й пиріжками, які везе додому тітка з кінця салону. Радіо хрипить шансоном. Водій раз у раз гукає «передавайте за проїзд» і лається на тих, хто перебігає дорогу.

Райнер зайшов — і одразу став завеликим. Йому довелось пригнути голову, щоб не зачепити поручень. Нас притисли одне до одного й ще до купи незнайомих людей, і я відчула, як він спершу напружився — звір у ньому не звик, щоб чужі тиснулись так близько, я це бачила по тому, як сталось його плече. А тоді він роззирнувся, побачив, що всі так, що це норма, — і відпустив.

— Тримайся за поручень, — сказала я. — На повороті кине.

— Не кине.

На повороті кинуло. Він устиг ухопитись однією рукою, другою притримав мене, бо мене теж повело. Тітка з пиріжками охнула «ой лишенько», водій крикнув комусь за вікном «куди преш, ірод», шансон тужив про якусь Галю, що пішла й не вернулась.

Райнер дивився на все це, як мандрівник, що потрапив у незвідану країну.

— Тут завжди так? — нахилився він до мене.

— Це ще вільно, — сказала я. — Ти перед святами не бачив.

— І ти так їздиш щодня.

— Туди й назад. Рік уже.

Він помовчав, тримаючись за поручень, погойдуючись разом з усім салоном. А тоді сказав те, чого я не чекала:

— Мені подобається.

— Тобі? — Я мало не засміялась. — Оце все? Тіснота, шансон, «передавайте за проїзд»?

— Тут усім байдуже, хто я, — сказав він тихо, щоб тільки я чула. — Ніхто не кланяється. Ніхто не боїться. Ніхто не вираховує, що з мене можна взяти. Я просто чоловік, якого притисли до жінки в маршрутці, і нікому до мене діла. — Він глянув на мене. — Я триста років не був нікому байдужим, Кає. Це втомлює дужче, ніж здається. А тут — байдуже. І це, виявляється, відпочинок.

Я дивилась на нього й думала: оце вона і є, різниця. Там, у його світі, він лорд, перед яким тремтять. А тут — мужик, якого трясе на вибоїнах разом з тіткою й пиріжками, і йому від цього легше, ніж від усієї його влади.

— Передавайте за проїзд! — гукнув водій.

Райнер дістав гроші, передав уперед — через руки незнайомих людей, як і належить, — і коли йому тими ж руками повернули решту, на обличчі в нього було тихе задоволення, ніби він провернув складну операцію.