37

*Кая*

Чай він заварив удруге, бо перший ми просиділи, не помітивши, як він охолов.

Я сиділа на його дивані, підібгавши ноги, у його ж великій темній футболці — бо своя блузка після зміни пахла кухнею й «Шкваркою», а він мовчки простягнув мені футболку, і я мовчки взяла, і це вже якось вийшло саме собою, без церемоній. Волосся я зібрала в гульку на маківці, абияк, бо розпущене лізло в обличчя. На ногах — теплі шкарпетки, теж його, бо свої я промочила, поки бігала по снігу. Загалом вигляд у мене був домашній до неподобства, і дивна річ мене це геть не бентежило. Уперше за бозна-скільки мені було байдуже, який у мене вигляд при чоловікові.

А ось він мене розсмішив.

Бо коли він приніс другий чайник і сів навпроти, закинувши ногу на ногу, я нарешті побачила, що в нього на ногах.

Шкарпетки. Пухнасті. Різнокольорові. Одна у жовто-зелену смужку, друга в червоний горошок. Дві геть різні, не пара.

Я дивилась на ці шкарпетки й відчувала, як у мене починають сіпатись кутики губ.

— Що? — спитав він, помітивши.

— Нічого, — сказала я й кивнула на його ноги. — Просто... оце.

Він глянув на власні шкарпетки без тіні сорому.

— А що з ними?

— Вони різні.

— Я знаю.

— Дракон. Лорд.…— Я загинала пальці. — У різних пухнастих шкарпетках.

— У теплих, — поправив він. — Я мерзлякуватий на ноги.

— Ти ж гарячий, як піч. У тебе руки палять.

— Руки — так. Ноги мерзнуть, як у всіх. — Він поворушив пальцями, і горошок на одній шкарпетці зморщився. — Це несправедливо влаштовано, але не я це вигадав.

— Де ти їх узяв?

— На ярмарку. Узимку. — Він трохи затнувся. — Коли тебе шукав. Ходив тими вашими ярмарками, мерз, як собака, і побачив бабцю, що ними торгувала. Купив усе, що в неї було.

— Усе?

— Пар вісім. Бабця була щаслива.

Я уявила це — древнього дракона, що мерзне на українському зимовому ярмарку й скуповує в баби всі пухнасті шкарпетки до останньої пари, — і не втрималась. Засміялась уголос.

— Що смішного? — спитав він, та я бачила, що йому й самому весело — то особливе «весело», стримане, що ледь проступало в кутиках очей.

— Уявляю обличчя Ореста, — сказала я. — Коли ти приніс додому вісім пар таких.

— Орест нічого не сказав.

— Орест ніколи нічого не каже.

— Один раз сказав, — визнав Райнер. — Коли я вдягнув дві різні. «Мілорде, у вас шкарпетки не до пари». Я відповів, що вони пухнасті, а не парадні, і кому яке діло.

Я зігнулась від сміху. Бо це було так несподівано, так по-домашньому — древній владика, що сперечається зі своїм бездоганним помічником про право носити різні шкарпетки.

Він дивився, як я сміюсь, і в обличчі його було щось, чого я раніше не бачила. Не та кам'яна рівність, з якою він заходив у «Шкварку». Не та обережність. Щось відкрите. Майже беззахисне. Ніби мій сміх для нього був тим, заради чого варто було їхати через пів країни й купувати вісім пар шкарпеток.

— Ти гарно смієшся, — сказав він раптом.

Я перестала сміятись. Не різко — просто стихла.

— Дякую, — сказала, і чомусь стало трохи незатишно, по-доброму незатишно, як буває, коли тобі кажуть щось щире, а ти відвикла від щирого.

Щоб приховати це, я взялась за чай. Він був гарячий, аж парував. Я подмухала на нього й однаково обпекла губи.

— Гаряче, — поскаржилась.

— Зачекай, поки охолоне.

— Не вмію чекати. Я нетерпляча.

— Я помітив, — сказав він. — Ще того першого вечора, коли ти принесла мені вечерю й стояла над душею, поки я не сказав, що смачно.

— Я не стояла над душею.

— Стояла. Тобі треба було знати одразу добре чи погано.

Я хотіла заперечити. Й не змогла, бо він мав рацію.

— Це правда, — визнала. — Краще погана відповідь зараз, ніж хороша через тиждень. Непевність гірша за будь-яку погану новину.

— А я навпаки, — сказав він. — Я вмію чекати скільки завгодно. Якщо знаю, що в кінці буде те, чого хочу.

— Зручно вам, безсмертним.

— Я не безсмертний. Просто живу довго.

— Наскільки довго?

Він подивився на мене. Я бачила, як він думає казати чи притримати.

— Мені триста років, — сказав нарешті. — живемо ми до тисячі.

Я подмухала на чай. Відпила. Знов обпеклась.

— Триста років…— повторила я, — і ти й досі не навчився, що до гарячого чаю не можна одразу губами лізти?

Він закліпав. Видно, чекав чогось іншого охів, питань, благоговіння. А я думала про чай.

— Чай, — сказав він повільно, — це не те, на що я витратив триста років.

— А на що витратив?

— На різне. — Він знизав плечима. — Війни. Кордони. Союзи. Зради. Влада. Багато влади. І багато самоти. — Перелічив рівно, без жалю до себе, просто констатуючи. — Я не вмію половини того, що вміють люди. Не вмів. Оце вчуся потроху.

— Чого, наприклад?

Він помовчав. А тоді сказав — і я бачила, що сказати це йому трохи незручно:

— Заварювати чай. Серйозно. Я навчився заварювати чай минулого тижня. До того триста років за мене це робили інші.

Я опустила чашку.

— Стривай. Той чай, що ти заварив мені в «Шкварці»? Коли я падала з ніг, а ти зайшов за стійку?

— Той самий.

— Це був перший чай, який ти заварив у житті?

— Майже. — Він відвів погляд, ніби зізнавався в чомусь ганебному. — Я перед тим кілька днів дивився ролики. Щоб не осоромитись.

Я витріщилась на нього. А тоді мене розібрало так, що довелось ставити чашку, бо руки трусились від сміху.

— Ти, — видавила я крізь регіт, — древній дракон, лорд трьох областей, дивився в інтернеті ролики «як правильно заварити чай», щоб справити враження на офіціантку?

— Так.

— Боже мій.

— Спрацювало ж, — зауважив він спокійно.

— Спрацювало! — Я витирала сльози. — Я ж тоді мало не розревілась над тією чашкою! Думала — за два мої життя ніхто чаю не заварив. А ти, виявляється, готувався по відео!