36

*Кая*

На роботу я спізнилась на дванадцять хвилин і застала Гриня в тому стані, який у зайців буває перед паскою, — вуха стрімлять, очі круглі, все тіло каже «рятуй».

— Нарешті! — Він кинувся до мене від стійки. — Там шостий стіл третю хвилину руку тримає, Тимко прийшов із онукою, онука хоче каву без цукру й пиріжок без капусти, а на кухні Назар щось перевернув і воно шкварчить, і я не знаю, навмисне чи ні, бо він мовчить, а коли Назар мовчить — це або все добре, або зараз буде погано!

— Тихо, — сказала я. — Шостий стіл ти. Тимкова онука зараз. Назар залиш, він знає, що робить. — Я вдяглась у фартух на ходу. — І де мій блокнот?

— Під стійкою, там де завжди!

— Дякую.

Я пірнула в роботу, і «Шкварка» підхопила мене, як ріка без питань, без пауз, просто несе. Шостий стіл виявився двома перевертнями-вовками, які прийшли з ранку, бо, за їхніми словами, «після вчорашнього снігу треба щось гаряче і щось міцне». Я запропонувала борщ і ганусівку вони взяли обидва варіанти.

Тимкова онука коротке темне волосся, вигляд людини, яку сюди привезли силою,  подивилась на мене скоса і попросила каву й пиріжок, як Гринь і сказав. Тимко при цьому розповідав мені про її оцінки в столиці. Я слухала рівно стільки, скільки треба, щоб кивнути в правильних місцях.

Пані Зося сиділа при своїй каві й дивилась на мене. Не говорила — просто дивилась, тим своїм відьомським поглядом, що бачить на рівень глибше, ніж ти збираєшся показувати.

Я підійшла до неї між замовленнями.

— Він тобі сказав, — мовила вона. Не питання.

— Сказав.

— Сиди хвилину. — Вона відсунула стілець. — Гринь впорається.

Я сіла. Одну хвилину.

Зося взяла мою руку просто взяла. Нічого не читала, не ворожила. Просто тримала і мовчала.

— Ти не злякалась, — сказала вона нарешті.

— Ні.

— А мала б, трохи.

— Я рік тут живу, пані Зосю, — сказала я. — Я бачила ведмедів, вампірів, гномів, перевертнів-кролів, що складають сесію. Черга дракона давно прийшла.

Стара засміялась — тихо, скупо, як вона взагалі сміялась.

— Звикла, — сказала.

— Звикла.

Зося випустила мою руку. Відпила кави, подивилась у вікно на заметену вулицю.

— Та те, що в бурі йшло, — мовила вона, і голос у неї змінився, став інший, той, яким вона говорила, коли казала серйозне, — те не він. Я думала — він, велике й старе. Та тепер думаю — ні. Він своє, а те несвоє. І те несвоє крутиться довкола тебе, дитино. Я не знаю що. Але щось є.

Я не відповіла. Бо що тут відповідати.

— Будь уважна, — сказала Зося. — Не з ним. З тим, другим.

— Добре.

— Іди вже, Гринь там тоне.

Гринь справді тонув — вовки замовили ще, і хтось новий зайшов, і Тимко знову підняв руку, хоч я й не розуміла навіщо, бо кава в нього ще була.

День котився. «Шкварка» жила своїм звичним зимовим ритмом — гомін, запах їжі, дзенькіт чашок, Назарів бас із кухні, іноді сміх, іноді суперечка. Нічого незвичайного.

Тільки я ходила між столиками й думала про своє.

Не про те, що він дракон — це вже якось відлягло, тихо влягалось у голові на своє місце. А про «пару». Про те, що в нього це одне й одне, і ніхто інший і ніколи. Я не знала, як з цим бути — не зі страху, а просто тому що ніколи ні про що подібне не думала. У першому житті я виходила заміж за людину, яку знала три роки. Не за пару, не за долю — за людину, і думала, що кохаю, і помилилась. А тут — два тижні знайомства й «ти єдина».

Дивно, що мене це не відлякало.

Дивно, що першою думкою було «спробую».

Я поставила борщ вовкам, забрала порожні чашки від Зосі, зупинилась на секунду біля вікна. Місто стояло звичайне, засніжене, нікуди не подільне. За два будинки звідси хтось — або щось — сидів у квартирі й, мабуть, теж думав.

Може.

О пів на одинадцяту дзвіночок над дверима теленькнув.

Я не обернулась, але відчула одразу, тим самим внутрішнім чуттям, що прокинулось у мені місяці тому й відтоді не вгавало. Взяла таці, понесла до дальнього столу, повернулась — він стояв біля стійки. Темний светр, руки в кишенях, вигляд людини, яка прийшла буцімто за кавою, а насправді просто прийшла.

— ми ж домовились що поговоримо ввечері, — сказала я, проходячи повз.

— Так, — погодився він. — Та виявилось, що мені треба каву.

— Каву можна зварити вдома.

— Вдома кава не та.

Я глянула на нього скоса. Він дивився на мене з  спокоєм, що завжди більше приховував, ніж показував.

— Сідай, — сказала я. — Зараз буде.

Він сів. Я зварила каву — чорну, без нічого, поставила перед ним, не зупиняючись. Він узяв чашку, відпив, і далі просто сидів. Не чіплявся, не тягнув розмову, не дивився так, щоб я чула це у спину.

Просто сидів.

Дивна річ мені від цього було легше. Від того, що він тут, поряд, у своєму кутку. Неначе щось у мені, що зранку стояло в напрузі, трохи відпустило.

Не скажу йому. Він і так завжди знає більше, ніж треба.

О другій він пішов. Беззвучно, як і завжди. Лишив під чашкою вдвічі більше, ніж коштує кава.

Гринь причекав, поки двері зачиняться, і підійшов до мене з таким обличчям, ніби збирався видати щось важливе.

— Він сьогодні інакше на тебе дивився, — сказав він.

— Гриню, він завжди однаково дивиться.

— Ні, — заперечив заєць із несподіваною певністю. — Раніше він дивився, як дивляться на щось, що шукали й нарешті знайшли. А тепер дивиться, як дивляться на щось своє.

Я не відповіла. Взяла таці й пішла до столиків.

Різниця, до речі, є. І я теж її помітила. Тільки не збиралась це обговорювати з зайцем.

Вечір прийшов рано — по-зимовому, з четвертої вже темніє. Гості рідшали, зала спорожнювала. Назар вийшов із кухні — рідкість після закриття, він зазвичай ішов одразу, — сів за барну стійку й поставив між нами дві чашки чаю.

Я подивилась на нього.

— Сідай, — сказав він.