35

*Кая*

Орест вийшов із квартири так швидко й беззвучно, що я б вирішила привиділось, якби в коридорі після нього не лишився легкий запах паперу й дорогого одеколону.

Ми стояли в тому коридорі вдвох. Я з шарфом у кулаці, він навпроти, і між нами те, що Орест бовкнув і що зараз висіло в повітрі, як дим після пострілу: «мій лорде».

Я дивилась на Райнера. Він дивився на мене.

— Ходімо, — сказав він нарешті.

— Я тут стоятиму.

Він витримав секунду. А потім  я справді не очікувала підхопив мене, перекинув через плече і пішов у вітальню.

Перші кілька секунд я просто висіла й дивилась на його спину. Потім дійшло.

— Постав мене. Зараз. Я тобі…

— Зараз поставлю.

— Зараз це значить зараз, а не після того, як ти…

Він поставив мене на диван. Відступив. Сів у крісло навпроти і подивився на мене з виразом яке буває в людей, що зібрались щось важке сказати і ще не вирішили, з якого кінця братись.

Я сіла рівно. Поправила волосся.

— Орест назвав тебе лордом.— сказала я.

— Так.

— Ти лорд.

— Так.

— Але ти казав торговець.

— Казав.

Я чекала. Він мовчав. Надворі скрипіла лопата по снігу, і це був єдиний звук, окрім нашого дихання.

— Ти будеш пояснювати? — спитала я врешті. — Або ми сидітимемо й дивитимемось одне на одного, поки один із нас не постаріє?

— Буду. — Він поклав долоні на коліна. — Тільки мені треба знати, звідки починати. Ти знаєш, що я не людина?

Я подивилась на нього.

Знаю чи ні. Цікаве питання.

З одного боку ні. Він мені не казав. З іншого я живу в цьому місті рік. Бачила всяке ведмедя-перевертня, що тримає ресторан. Гнома, що дає гроші під відсоток і бурчить про курс. Вампіра, що ходить з удовою з третього поверху під руку й п'є виключно червоне вино. Відьму, що ворожить по вусі й від якої дим огинає незнайомців. Я в цьому світі рік, і він давно перестав бути дивним  він просто такий як є.

А Райнер я ж помічала, завжди помічала, просто казала собі, що не моя справа. Від нього пахне не так, як від людей димом, розпеченим каменем, чимось, від чого трохи паморочиться голова, якщо підходиш близько, долоні гарячі не «зігрівся в приміщенні», а гарячі як піч яка ще тримає жар. Очі темні й надто уважні, і в них іноді щось таке, що дивишся й розумієш там усередині більше, ніж поміщається в одній людині. Назар, перевертень, від нього принишкав. Зося, стара відьма, казала «чужа сила, велике щось». А домовик — домовик, що до сироти -відьомки прихилився й допомагає.

Нелюдська нечисть до нелюдської нечисті ставиться інакше, ніж до людей. Я це давно помітила.

— Я здогадувалась.

Він трохи здивувався — я це бачила.

— Ти жодного разу не спитала.

— Ти жодного разу не сказав. — Я знизала плечима. — Я вирішила, що ти скажеш, коли захочеш. Та оскільки ти, очевидно, не поспішав, доводиться запитати зараз. Хто ти?

Він дивився на мене.

— Дракон.

Я кивнула.

Не тому що мені байдуже. Просто ну, дракон. Від нього пахне, як від чогось, що давно зберігає в собі жар. Він гарячий, як не може бути гаряча людина. Він живе довго я ще не знала скільки, але «довго», це видно по тому, як він дивиться. По тому, як він мовчить. Люди так не мовчать. Так мовчать ті, кому не треба заповнювати тишу, бо в них часу більше, ніж тиші.

Дракон. Добре.

— І лорд…? — додала я.

— І лорд.— підтвердив він.

— Якого роду й скільки там у вас областей розповіси потім?

— Потім. — погодився він, і в очах у нього щось здивовано зворухнулось. Він, мабуть, чекав іншої реакції.

— Тоді поясни мені одне. — Я нахилилась вперед, поклала лікті на коліна. — Ти два тижні казав мені, що ти торговець. Чому?

— Бо хотів, щоб ти побачила мене. — Він говорив спокійно, без виправдань у голосі, і це мені подобалось більше, ніж якби виправдовувався. — Не лорда, не дракона, не того, що в мене є. Мене. Якби я прийшов і сказав усе одразу ти б точно видала іншу реакцію.

— Можливо.— сказала я.

— Не можливо. Точно. Ти відштовхуєш усіх, хто підходить надто близько. Ти цього і зараз не помічаєш, але я помічаю ти будуєш відстань між собою й усіма, хто може бути важливим.

Я мовчала.

— Добре, — сказала я. — Припустимо, я розумію логіку. Не схвалюю, але розумію. Тепер скажи мені про «пару».

Він трохи помовчав.

— Звідки ти…

— Орест сказав «мій лорде». Ти дракон і лорд. Я живу в цьому місті рік і знаю, як тут влаштовано. Дракони мають пару. І лорд дракон не почав би бігати за такою як я без певнеї причини…— Я подивилась на нього. — Я твоя пара?

— Так.

— І ти знав це з самого початку?

— Так.

— І не сказав мені…

— Ні.

Я встала з дивана. Не тому що треба було кудись іти — просто з такими речами не можна сидіти.

Бо ось у чому річ. Дракон це про нього. Це те, ким він є, і він має право вирішувати, коли мені про це казати. Я можу сердитись, що він мовчав, але я розумію логіку. Та «пара» це про мене. «Пара» це рішення щодо моїх стосунків, мого майбутнього, моїх почуттів. І це рішення за мене прийняла якась сила, що не питала, чи мені зручно, і чоловік, що знав про нього два тижні й теж мовчав.

Я вже одного разу жила з людиною, яка вирішувала за мене. Як мені одягатись, з ким дружити, куди ходити, коли народжувати дітей. І я знаю, як це закінчується я цим закінчилась у першому житті, буквально.

— Пара, — сказала я. — Це означає, що я не обирала. За мене обрали.

— Ти обрала сама, — сказав він. — Все, що між нами, ти обрала. Я не тягнув тебе нікуди силою.

— Ти не тягнув. Та ти знав, а я не знала. І ти вирішив, що так буде краще щоб я обрала, не знаючи. — Я обернулась до нього. — Де ти бачиш тут мій вільний вибір?

Він встав. Підійшов не впритул, лишив відстань, та зменшив її. І заговорив інакше, ніж говорив досі, тихіше, і в голосі було щось, чого я не чула раніше. Не впевненість. Щось складніше.