34

*Кая*

Через три дні після вечора з бабами він чекав мене біля «Шкварки».

Я побачила його ще з дверей, стояв під ліхтарем, руки в кишенях, комір піднятий, і сніг сідав йому на плечі. Зовні все як завжди, та я за ці дні навчилась дивитись на нього інакше, ніж на простого відвідувача нашого закладу.

— Ти сьогодні щось задумав?

— Хочу тобі щось показати, — сказав. — Якщо підеш.

— До зупинки в інший бік, — нагадала я. — Ти ж знаєш мої умови.

— Сьогодні не до зупинки. — Він подивився на мене уважно без тиску, але й без сумніву, як той хто звик, що його слухають. — Це близько. І ти не пошкодуєш. Обіцяю.

Я повинна була сказати «ні дякую, я втомлена, мені додому». Та я подивилась на ту ніч навколо сніг, два місяці над дахами, порожня тиха вулиця, і на нього, що стояв у тому снігу й чекав, не смикаючи мене, не вмовляючи, просто чекаючи, і я простягнула руку.

Він узяв її так, ніби саме цього й чекав. Долоня в нього була гаряча навіть крізь рукавички. Той самий неприродний жар, якому я давно перестала дивуватись уголос, хоч тихо дивувалась досі.

Ми пішли. Я не питала куди… дивно, але не питала. Просто йшла поряд, і сніг рипів під чобітьми. Він не квапив. Я не відставала. Між нами було мовчання, нічого не треба заповнювати, бо й так затишно.

Він привів мене до краю парку, де я за все своє тутешнє життя не заходила невисока скляна будівля, трохи заметена з боків, темна, без жодного вогника. Сад, що взимку завжди стоїть на замку, я знала.

— Зачинена ж.— сказала я.

— Для всіх. — Він дістав ключ. — На сьогодні я домовився.

Я хотіла спитати, з ким він «домовляється», щоб йому відчиняли міські будівлі вночі. Та промовчала.

Він відчинив. Відступив убік, пропускаючи мене.

Я ступила за поріг і мене накрило.

Не повільно, не поступово, одразу, як удар…тепло. Справжнє, густе, нутряне тепло, після морозу аж болюче. І разом із теплом запах. Земля, вогка й жива. Листя. Щось квіткове, важке, солодке, таке, від чого голова закружляла одразу. І зелень, скрізь зелень, у пітьмі ледь видна, але пітьма тут була не порожня, а жива, повна шелесту, крапель, дихання чогось рослинного, величезного, що спало й водночас жило.

Він увімкнув десь збоку якесь маленьке світло не яскраве, м'яке, жовтувате, таке, що відтінювало тіні, а не проганяло їх. І я побачила нарешті.

Пальми. Справжні, до стелі. Папороть, що звисала водоспадом із підвішених горщиків. Ліани, переплетені, темні, з якимись квітами, на вигляд нічними, закритими. Якісь кущі в цвіту блідо-рожеві, ледь помітні. І ще щось велике, листяте, із крупним темним листям, що виблискувало в тому жовтуватому світлі, ніби листя само трохи світилось зсередини.

Посеред усього цього — маленький столик. Два стільці. Чайник. Дві чашки, прості, не парадні. І торт.

Маленький, у долоню, зі скромним кремовим завитком по краю. На торті одна свічка. Незапалена ще. Я стояла й не могла зрушити.

Бо це було для мене. Він це зробив для мене знайшов ключ, домовився, приніс сюди чайник і цей маленький торт. Прийшов за мною після зміни, почекав на морозі. Усе це для мене…

Я не знала, що з цим робити. За два мої життя мене не вчили, що робити, коли хтось робить щось тільки для тебе.

— Що це? — спитала я. Своїм звичайним голосом,але в горлі чомусь пересохло.

— З днем народження, Кає, — сказав він за спиною. Просто. Без урочистості. — Сьогодні твій день.

Я обернулась до нього так різко, що він аж кроку назад. Дивилась на нього й не розуміла.

— Що?

— Дев'ятнадцять. — Він кивнув на торт. — Ні?

Я спробувала зібратись, паспорт у мене був, Каїн, цієї дівчинки, чиє тіло дісталось мені під час того, що я й досі не вміла нормально назвати, у тому паспорті стояла дата, я її бачила один раз, при оформленні, й одразу ж забула бо це була чужа дата, не моя. Мені тій, що була до цього, виповнилось би тридцять два влітку, двадцять третього липня, і я пам'ятала свій справжній день народження так гостро, наче він був учора, мамині пиріжки, що вона пекла завжди незалежно від бюджету, маленька кімната, що вже тоді ставала затісною, ластівки за вікном.

Влітку. Не взимку.

— У мене день народження не сьо… — почала я й перехопила власне слово майже в повітрі.

Ледь. Ще б слово і все.

Він підняв брови.

— Не що?

— Не… — Я швидко склала щось правдоподібне. — Не святкується вже давно. Відвикла просто. Я й дату свою майже не пам'ятаю, чесно в притулку нам ніхто не нагадував, це ж не державне свято.

Те останнє вийшло гіркувато. І було правдою тільки не тією, що я мало не сказала.

Він мовчав секунду. Дивився на мене тим своїм поглядом уважним, терплячим, таким, що, здавалось, бачив на рівень глибше за те, що я показувала, і нічого не сказав про те «не сьо». Прийняв мої виправдання, не розколупуючи.

— Тоді я вчасно, — сказав він нарешті. — Раз нема кому нагадати нагадаю я. Раз нема кому відзначити відзначимо ми. — Він ступив до столика, дістав запальничку, схилився над тортом. Свічка спалахнула, маленька, тремтлива. — Підходь. Загадуй.

Я підійшла. Стала над тим дурним маленьким тортиком, над тією однією свічкою і раптом зрозуміла, що в мені щось ламається. Повільно, з хрускотом, як ламається щось, що надто довго стояло під навантаженням і нарешті дало тріщину.

Бо от у чім річ.

Мені ніхто не пік торта і не запалював свічок. Не в дитинстві мама пекла та рано пішла. Не в притулку там взагалі. Не в першому шлюбі Олег про мій день народження пам'ятав у ті роки, коли хотів чогось попросити, і забував у ті наступні після народження дитини. Один раз він узагалі прийшов додому п'яний саме в мій день народження і сказав, що я «напевно щось не так готую», бо вареники розкисли. Один раз. Але він один пам'ятний.

А тут цей зимовий сад. Одна свічка. Чайник. І чоловік, якого я знаю кілька тижнів й не знаю водночас нічого.