33

*Кая*

Я замкнула «Шкварку», сховала ключ під вазон, як завжди, і пішла до зупинки сама — крізь тихий, заметений снігом вечір.

Вікна світились теплими жовтими квадратами, з труб йшов дим, рівно, стовпчиками, бо вітру не було. Сніг рипів під чобітьми. Десь нявкнув кіт, десь грюкнули двері. Звичайний вечір звичайного міста, і я йшла сховавши руки в кишенях, і думала не про холод.

Думала про чай.

Дурницю ж зробив заварив мені чай. Просто зайшов за стійку й заварив. А я через ту дурницю весь вечір сама не своя. Бо за два мої життя ніхто… ну, я вже про це думала. Не буду знов. Та воно само думалось.

Маршрутка приповзла порожня, тепла, з запітнілими вікнами. Я вмостилась у кутку, біля вікна, притулилась скронею до холодного скла. За склом повз сонне місто, ліхтарі вихоплювали з темряви то засніжену лавку, то замет, то самотнього перехожого. І мене, втомлену й розморену теплом, потягло в спогади.

Туди, у той вечір. У сніг.

Я й сама не помітила, як підняла руку й торкнулась пальцями губ. Кінчиками, легенько. Так, ніби там, на губах, ще лишилось щось від того поцілунку — тепло, що не вивітрилось за ці години, я пам'ятала його, до дрібниць пам'ятала, хоч скільки забороняла собі, як ми впали в той замет, мокрі, задихані від сміху… як сміх раптом стих, як він був гарячий — неприродно гарячий для чоловіка, що валяється в снігу, ніби в ньому всередині грубка топилась, як його губи накрили мої, і світ кудись подівся — лишився тільки сніг, що падав згори, і він, і те тепле, що розлилось у мене в грудях золотою хвилею, від губ до самих п'ят.

Я тоді відчула щось, чого не відчувала… ціле життя? Обидва життя?

У першому житті я була дружиною. Спершу закоханою, потім просто дружиною, а під кінець і не дружиною навіть, а прислугою з обручкою. Поцілунки там давно перетворились на формальність, на «доброго ранку» й «на добраніч», на дотик губ до щоки, від якого не теплішало нічого. Я й забула, що поцілунок може бути таким. Що від нього може підкошувати ноги. Що доросла, обережна жінка може від одного поцілунку розтанути, як те дівчисько, що я давно в собі поховала.

А він узяв і нагадав. Один поцілунок у снігу і в мені прокинулось те, що я вважала вмерлим. Жіноче. Тепле. Голодне.

«Припини, — сказала я собі, відриваючи пальці від губ і ховаючи руку в кишеню, ніби вона мене зрадила. — Доросла баба, а сидиш у маршрутці й мрієш про поцілунок, як школярка. Сором».

Та сорому чомусь не було. Було тепло. І те тепло їхало зі мною всю дорогу, до самої околиці, і я не дуже й опиралась.

Маршрутка висадила мене біля мого будинку. Я брела до під'їзду по тій  доріжці,трохи заметеній, і думала, що зараз заварю собі чаю (знов чаю, тьху, причепилось це слово), сяду й спокійно домрію те, що не домріяла в маршрутці.

Дзуськи я домріяла.

Бо ще на сходах я почула, що в моїй квартирі гамір.

Голоси. Сміх. Басовите Теклине гудіння, тонкий Орисин голосок, Галине щебетання, Степанівнине буркотіння. Я спинилась на півдорозі, не вірячи вухам. Бо ми ж домовлялись на завтра. А вони, виходить, не дочекались.

Я відчинила двері і мене накрило теплом, світлом і галасом, як хвилею.

Уся моя квартирка була зайнята. Текля сиділа на ослінчику, велика, як піч, з мотком пряжі на колінах. Галя розклала на моєму столі тканину й крутила з неї щось, висолопивши язика від старанності. Орися тихенько плела в кутку, схилившись над спицями. А Степанівна, та, що завжди всім невдоволена, стояла над усіма й командувала, тицяючи пальцем, оце не так, а оце перетягни.

— О! Хазяйка прийшла! — пробасила Текля, навіть не відірвавшись від пряжі. — А ми тут самі похазяйнували, ти вже не сварись. Сиділи в Галі, та в неї тіснота й кіт під ногами, а в тебе ж простір, світло добре. От і перебрались. Постав чайник, як не лінько, бо ми вже й чай твій випили, що був.

— Та хто ж так робить, — сказала я, скидаючи куртку, і сама всміхалась, бо сваритись на цей гамір було неможливо. — Ввечері, без попередження. Я думала, грабіжники.

— Які грабіжники, — пирхнула Степанівна. — Хто до тебе полізе, у тебе ж брати нічого. Хіба килими, та й тих уже нема.

— Як нема? — Я завмерла з курткою в руках.

— А отак, — сяйнула Галя, відриваючись від тканини. Очі в неї горіли. — Розійшлися всі, Кає! Усі до одного! Я сьогодні віднесла останні в крамницю на площі, а їх з рук вихопили, ще й записуються, кому наступні. Кажуть, тепла від твоїх килимів, як від живих. Одна жінка казала — постелила в дитячій, і дитина перестала вночі плакати. Чуєш? Перестала плакати!

Я сіла на табурет. Бо це вже було не просто «добре йде товар». Це було те, про що казала Зося,  мій дар. Він йшов у килими, у вінки, у все, що я робила руками. І люди це відчували, хоч і не розуміли, що саме.

— То ми й вирішили, — підхопила Текля, — нема чого до завтра тягнути. Раз попит пішов — лови його, поки гарячий. Сіли отут увечері, тчемо нові. Бо завтра вже, може, охолоне, а сьогодні гаряче.

— Це їй онука пояснила, — буркнула Степанівна. — Теклина. Яка в комерції розуміється. «Куй залізо, поки гаряче, бабо». От ми й куємо.

— А ще, — Галя нахилилась ближче, і голос її став змовницький, — у мене новина. Дивна. Про домовика.

— Знов твій домовик? — Орися підвела голову від спиць. — Що цього разу?

— Ой, дівчата, ви не повірите. — Галя відклала тканину, бо така новина вимагала повної уваги. — Пам'ятаєте, я вам казала мій буркотун перестав цукор красти, відколи я йому молоко ставлю? Так оце мало того. Я вранці прокидаюсь, а в мене вся підлога вимита. Сама. Я ж її звечора не мила, ноги боліли, лягла так. А вранці чиста, аж блищить. Я спершу думала приверзлося, тоді на столі дивлюсь, а там мої окуляри, що я їх три дні шукала й думала, згубила. Лежать. Акуратно складені. На самому видноті.

— Свят-свят, — пробурмотіла Орися, відкладаючи спиці. — Домовик прибирає?

— Прибирає! — урочисто підтвердила Галя. — І знаходить! Я тепер як що загублю — кажу вголос: «буркотуне, поможи», і за день воно само находиться. От тобі й нечисть. Кращий за чоловіка, їй-богу. Чоловік мій, покійний, царство йому, за сорок років жодного разу підлоги не вимив, а цей за тиждень…