32

*Кая*

Левко захворів, і весь той день я провела на ногах, не маючи ні хвилини, щоб згадати, що в мене взагалі є якісь почуття.

І це, чесно кажучи, було на краще.

Бо після вчорашнього — після снігу, після готелю, після ночі, яку я провела за стіною від чоловіка, що знаю п'ять днів, мені тільки й бракувало вільної хвилини, щоб усе це обдумати й налякатися як слід. А день не дав. Місто після бурі повалило в «Шкварку», ніби ми єдині відчинились у цілому районі, і ми з Гринем удвох крутились за трьох, поки Назар на кухні стиха кляв усіх застуджених офіціантів світу.

— Шостий кличе, — кинув Гринь на бігу. — І сьомий. І твої відьми коло вікна вже втретє каву просять, скільки можна.

Мої відьми коло вікна того дня були окремою виставою.

До пані Зосі зранку прибилися дві приятельки  і втрьох вони засіли над кавою так ґрунтовно, ніби збирались тут зимувати. Я підливала їм каву й мимоволі слухала, бо не слухати було неможливо, сперечались голосно, з запалом, який буває тільки в старих людей, коли в них нарешті з'явилась тема.

Тема була, хто з них точніше передчув бурю.

— У мене коліно занило ще в середу, — наполягала перша, кругленька, у двох хустках. — Коліно мене ніколи не дурить. Заниє буде сніг, і крапка.

— Колінооо…— пирхала друга, суха й гостра. — Та воно в тебе на кожен протяг ниє. От поперек то інша річ. Поперек дарма не озветься.

Пані Зося слухала їх із виглядом людини, яка вже все вирішила й тільки чекає паузи, щоб закрити питання.

— Коліно, поперек.— сказала вона нарешті, відставивши чашку. — Дрібнота. Бурю чути треба не тілом, а чуттям. Я її ще позавчора чула і скажу вам, чого ви обидві не вловили, буря була не проста. Чужа сила в ній йшла. Велика.

Дві приятельки перезирнулись і притихли. А я, ставлячи перед ними каву, мимохіть перепитала:

— Яка чужа сила, пані Зосю?

Стара підвела на мене очі  і подивилась так, що мені раптом стало незатишно.

— А отака, дитино, — сказала вона тихо. — Що ходить останнім часом нашим містом і яку я нюхом чую, та назвати поки не можу. Велике щось до нас прибилося цієї зими. І чомусь… — вона примружилась, — чомусь усе крутиться десь коло тебе.

Я відчула, як по спині пройшов холодок. Та в залі гукали з трьох столів одразу, і роздумувати над Зосиними загадками не було коли я тільки знизала плечима й побігла далі, лишивши той холодок на потім.

Бо клопоту вистачало й без чужих сил. Гном торгувався за каву, кролі-студенти святкували кінець сесії так, що дзвеніли шибки, новий гість — здоровий, мовчазний, з важким поглядом, який буває в перевертнів, мовчки з'їв за двох і пішов, лишивши щедрі чайові. День котився, не даючи стати, і десь над обід я зрозуміла, що жодного разу не присіла з самого ранку.

— Сядь.— буркнув Назар, тицьнувши мені миску. — Дві хвилини. Голодна офіціантка б'є посуд, я цю науку давно вивчив.

Я сіла. Перший раз за пів дня,доїла, встала й знов пірнула в роботу. І день мене з головою накрив — так, що ні на приїжджого, ні на Зосині чужі сили, ні на власні почуття місця в голові вже не лишилось.

Іноді робота — це найкраще знеболювальне, яке є.

***

*Райнер*

Поки вона носила тарілки, він за багато верст від неї вирішував долі трьох областей і вперше за стільки років ця робота здавалась йому дрібною й несвоєчасною.

Стаціонарний портал виштовхнув його в холі родового маєтку за дві години замість цілого дня, який забрав би переліт через пів країни й дорога машиною в гори. Після порталу гуло в кістках, але він стерпів би й більше. Кожна година тут украдена в неї.

— Найтерміновіше до кабінету, — кинув він управителю, не спиняючись. — На день. Не довше.

І засів за роботу. Те, що зависло без нього за цілу зиму, переробив за пів дня, прикордонна суперечка з лордом Вейном, яку той тягнув, розраховуючи на його відсутність, закрита одним рішенням не на користь Вейна. Скарги гільдій розібрані. Управитель копалень, що крав цілу зиму, знятий. Двір сходився під двері, прохачі, радники, усі, хто три місяці не знав, чи живий лорд. Він приймав, вирішував, відпускав. Роки роботи привчили робити це швидко й без вагань.

А тоді ввійшли батьки, і він зрозумів, що легко не відбудеться.

Мати сіла так, наче приїхала надовго. Батько став біля вікна, мовчазний, суворий.

— Ми привезли Драхмантів, — почала мати тим солодким тоном, від якого Райнер з дитинства чекав халепи. — І Віену. Ти ж пам'ятаєш Віену. Чудова партія, сину. Час уже. Лорд без пари це непристойно, люди говорять…

— Я зустрів пару.

Він сказав це спокійно, і в кабінеті стало тихо.

— Кого? — перепитала мати, мов недочула.

— Пару. Цієї зими. Тому й живу в тому місті.

Батько повернув голову.

— З якого роду? — спитав він.

І ось тут Райнер вирішив одне він не дасть перетворити її на перелік. Не дозволить вивалити на стіл «безрідна, бідна, ніхто» щоб мати кривилась, а батько хитав головою. Він говоритиме про неї так, як годиться говорити про своє.

— Рід її не ваша справа, — сказав він спокійно, тим тоном, яким закривав суперечки на радах. — І не моя умова. Я обрав не рід. Я обрав її. Цього досить.

— Не з нашого кола, — повільно проказала мати, бліднучи. — Райнере. Ти розумієш, що це означає? Що скажуть…

— Мене не цікавить, що скажуть. — Він підвівся, і мати замовкла. — Триста років мене цікавило, що скажуть. Я брав вигідне, ламав невигідне, женив себе на розрахунку і знаєте, що я з того маю? Порожній маєток і життя, в якому все правильно й нічого живого. Я наївся правильного, мамо. Уперше за триста років у мене є те, що не за розрахунком. І я його не віддам ні Драхмантам, ні вам, ні цілому світу.

Мати дивилась на нього так, ніби бачила вперше.

— Її зламають, — сказала вона тихо. — Ти ж знаєш наш світ, сину. Її зламають об коліно й посміхнуться. Безрідну, поряд із тобою. Ти кидаєш дівчину в зміїну яму.