31

*Кая*

Я думала, що після такого снігопаду місто ще довго буде під заметами, а «Шкварка» стоятиме напівпорожня. Дурна була.

Бо я забула одну річ про цих магічних істот, вони обожнюють події. А буря, що за ніч завалила місто по дахи, вперше за десятки років це явно подія. Та ще й яка. Тож коли я о пів на дев'яту прибігла на зміну — захекана, нашвидку перевдягнена після того, як змоталась додому й назад, з мокрим ще волоссям під шапкою, то відчинивши двері мало не позадкувала назад у сніг.

Бо «Шкварка» гула, як вулик, у який тицьнули палицею.

Усі були тут. Усі. Пані Зося на своєму місці, тільки сьогодні не сама з кавою, а в облозі до неї підсіли дві старі знайомі відьми, і вони втрьох голосно, перебиваючи одна одну, обговорювали, чия рана точніше передбачила бурю. Гном Тимко гриз пиріжок і доводив комусь, що такого снігу не було «від часів великої зими, а то було, дай боже згадати, років сто тому». Студенти-кролі окупували два столи, мокрі, збуджені, бо хтось із них уночі застряг у заметі по саму шию й тепер переповідав це вже, певно, вдесяте, з кожним разом замет глибшав. Прийшла навіть удова з вампіром — той сидів блідий, у темному, незворушний, поки вона ділилася, як їх замело в авто й вони пів ночі чекали, поки відкопають.

Гул стояв такий, що ведмідь із кухні гарчав уже не на гостей, а просто в простір, для порядку.

— О, рудя! — гукнув Гринь, проносячись повз мене з повною тацею, вухатий і щасливий, бо повна зала — це повна каса. — Де тебе носило? Тут із шостої ранку дурдом! Усе місто збіглося розказати, як кого замело! Берись, бо я вже як білка!

І я взялась до роботи. Бо думати не було коли а воно, чесно кажучи, й на краще.

Бо якби в мене була хоч хвилина, я б, певно, сіла десь у кутку й узялась гризти себе за вчорашнє. За готель. За його чорну майку, яку я зняла вранці й чомусь акуратно склала, замість жбурнути. За те, що я, доросла обережна жінка, переночувала в номері в чоловіка, якого знаю п'ять днів, хай він і спав на дивані, хай і повівся, як рідкісної породи джентльмен, а все одно. За те, що мені, як я не відганяй цю думку, було там добре. Спокійно. Уперше за хтозна-скільки я заснула в чужому місці, не підхоплюючись від кожного шурхоту, бо знала чомусь, що за стіною він, і що зі мною нічого не станеться.

Оце «знала чомусь» мене й бісило найдужче. Бо звідки я знала? П'ять днів. А довіряю, ніби п'ять років.

Та думати, кажу ж, не було коли. Зала ревла, таці не встигали, замовлення сипались  усі ж не лише розповідали про сніг, усі ще й їли при цьому, бо після безсонної бурної ночі апетит звірячий. Я носилась між столами, як заведена, і мені це навіть подобалось бо в біганині голова порожніє, а порожня голова не гризе.

А потім дзвіночок теленькнув. По-особливому.

І я, заклопотана, з трьома тарілками на руці, на секунду збилася з кроку.

Він зайшов. У простому темному светрі, обтрусив сніг з голови. Глянув на цей балаган, на повну залу, де не було жодного вільного місця, і я побачила, як кутик його губ ледь смикнувся. Він не сів. Не було куди. Пройшов до барної стійки, сперся на неї ліктем і кивнув мені, мовляв, «привіт, працюй, я просто заскочив».

Я підійшла, бо мусила, з тими ж тарілками.

— Місць нема, — сказала я замість «доброго ранку». — Усе місто збіглося. Снігу не бачили, бачте.

— Я бачу. — Він обвів очима гул. — Я не сідати. Заскочив привітатись. І кави, якщо знайдеться.

— Кава знайдеться. Усе інше як пощастить. — Я гукнула Гриню передати тарілки, сама зробила Райнерові каву чорну, без нічого, я вже знала. Поставила перед ним на стійку. — Тримай. Стоячи питимеш, бо за стіл черга.

— Постою, — сказав він. — Мені не вперше стояти.

І стояв. Біля стійки, з чашкою, спокійний серед усього того галасу, як камінь серед річки — вода реве й вирує, а йому хоч би що. І дивився на мене. Не нав'язливо, а я працювала, мені було не до нього, а так, мимохідь, тепло, поки я гасала повз із тацями. І щоразу, як я пролітала повз стійку, він устигав сказати щось коротке.

— Волосся мокре, — кинув один раз. — Застудишся.

— Не маю коли сохнути, — кинула я на бігу. — Зайнята, бачиш.

— Бачу, — сказав він. І більше не чіплявся, бо знав уже, що  мене краще не діставати, як я при ділі.

Удруге, коли я пробігала, він просто сказав:

— Затишно тобі тут?

— Де тут?

— У цьому всьому. — Він повів чашкою на залу, на бабів-відьом, на кролів, на гнома, на ведмеже гарчання з кухні. — Ти тут ніби на своєму місці. Видно.

І я на мить спинилась серед біганини, з тацею. Бо він влучив. Я й справді була тут на своєму місці. Уперше в житті на своєму. Серед цього гамору, цих людей і не людей. Це був мій світ. Я його сама собі зібрала, з нічого, по людині. І хтось чужий, приїжджий, побачив це з першого погляду й сказав уголос те, чого я сама собі рідко казала.

— Ну ти тільки каву не пролий, філософе.— буркнула я щоб приховати, що зачепило. І побігла далі.

Він допив каву. Лишив під чашкою кілька сол, як завжди забагато, я вже й сваритись перестала. І, ловлячи момент, коли я пробігала повз, сказав тихо, тільки мені:

— Я на кілька днів поїду. Справи. Не з власної волі — треба, а потім повернутися.

Я спинилась. І отут було найдурніше у грудях щось обірвалось. Зовсім трохи. Але тьохнуло.

— Та їдь.— сказала я, знизавши плечима, ніби мені байдуже. — Мені що. Ресторан не збідніє без одного гостя.

— Ресторан ні, — сказав він. І подивився так, що я зрозуміла, він не про ресторан. — Я повернусь, Кає. Скоро. Просто щоб ти знала я не зник. Поїхав у справах і вернусь.

— Та хоч і не вертайся. — бовкнула я, бо злякалась того, що ворухнулося у грудях, і вкрилась грубістю, як завжди в таких випадках. — Мені яка різниця.

Він не образився. Подивився на мене — спокійно, тепло, наскрізь, ніби йому ту мою грубість видно було як на долоні, разом з усім, що під нею. І сказав тільки: