30

*Райнер*

Найбезглуздіше, що Райнер робив за останні півстоліття, це ліпив сніжки.

Він стояв по коліна в заметі, мокрий, з налиплим за комір снігом, і кидав ті сніжки в руду відьму, яка кидала їх у нього, і найгірше йому це подобалось. Йому, який міг одним словом зрушити кордони й одним поглядом увігнати в піт цілу залу лордів, подобалось, що ця пані раз по раз влучає йому в плече й регоче, як школярка. Він давно махнув рукою на те, щоб це собі пояснити. Деякі речі не пояснюються. Їх просто робиш, мокрий і щасливий, як ідіот, і дякуєш долі, що ніхто з твоїх ворогів цього не бачить.

А бачити не було кому. Місто здохло під снігопадом. Він це відзначив ще раніше, краєм ока, дорога порожня, біла, без єдиної колії. Машини не йшли. І не підуть він знав, як це працює, бачив таке не вперше за свій довгий вік. Спершу буря, потім тиша, потім, на світанку, виповзе важка машина з ковшем спереду й почне гризти намети. А доти ніхто нікуди не їде. Ні вона зі своєю маршруткою. Ні він.

Він міг сказати їй одразу. Але дивився, як вона висолоплює язика, ліплячи чергову сніжку, цілиться в нього з тим серйозним лицем, з яким діти роблять важливі дурниці, і мовчав. Хай ще покидає. Хай. Йому не шкода.

Замовкла вона сама у неї пішов на спад, а тоді й зовсім стих, і натомість зацокотіли зуби. Він придивився. Куртка на ній була мокра наскрізь, обліпила, з рукава капало. Вона тремтіла — дрібно, безперервно, тим тремтінням, яке вже не зупиниш силою волі.

Ну от і догрались.

— Усе, — сказав він, перехопивши її руку, коли вона нахилилась по нову порцію. Долоня була крижана, аж обпекла. — Кидай це. Ти задубіла.

— Та нор-р-рмально, — заявила вона, цокаючи зубами так, що ледве вимовила.

— Ти зараз не «нормально». Ти синя. — Він не випустив її руки, накрив другою, спробував зігріти — марно, обидві були крижані. —Кая. Глянь на дорогу.

Вона глянула. Біле полотно, ні колії, ні вогника, мертво до самого рогу.

— От зар-р-раза, — сказала вона з душею, і це вийшло щиро, без жодної пози. — Ні маршрутки, нічого. І що, до ранку тут стирчати?

— Не тут. — Він кивнув підборіддям туди, де за квартал крізь сніг жовтіли вікна готелю. — Я живу там. Сто метрів. Зайдеш, скинеш мокре, обсохнеш, перечекаєш до ранку. Як почистять — поїдеш.

Він побачив, як вона напружилась. Уся. Як її відпустило тепло гри й натомість повернулось те, з чим вона, видно, жила завжди, — обачність, готовність до підлоти, насторога звіра, якого вже не раз били. Він би менше її поважав, якби вона не насторожилась. Вісімнадцять років, ніч, чужий чоловік кличе до себе — тільки дурепа не насторожиться. А вона була яка завгодно, тільки не дурепа.

— Райнере, — сказала вона повільно, і зуби в неї цокотіли вже не так, бо насторога зігріває краще за вогонь. — Я тебе п'ять днів знаю.

— Знаю, що п'ять.

— І ти кличеш мене до себе. Уночі.

— Кличу, — сказав він. — Бо вибір у тебе зараз простий: тепла кімната або запалення легень на цій зупинці. Третього погода не пропонує. — Він говорив рівно, без умовлянь, бо вмовляти — означало б тиснути, а на неї тиснути не можна, він це вже засвоїв. — Спатимеш у спальні. Сама. Двері з замком — закриєшся, як схочеш. Я на дивані у вітальні. Я тебе не торкнусь, Кає. Не тому що не хочу. Тому що сказав.

Останнє вирвалось саме, він і не планував казати «не тому що не хочу». Та сказав — і не пожалкував. Бо брехати їй про те, що не хоче, було б ще одним обманом, а обманів у нього перед нею й так уже набирався цілий стіс. Хай хоч у цьому буде правда.

Вона глянула на нього уважно. Так, ніби зважувала на невидимих терезах — не його слова, а його самого.

— Якщо збрешеш, — сказала, — другої спроби не буде. Я не з тих, хто прощає двічі.

— Я зрозумів це ще першого дня, — сказав він. — Ходімо. Поки ти мені тут не задубіла остаточно.

Вона ще секунду постояла. А тоді буркнула «ну гляди мені» і пішла поряд — і він зарахував собі цю маленьку перемогу, хоч і знав, що виборов її не чарами, не статусом, а тим єдиним, чого вона, схоже, найбільше потребувала: що її не примусили, а дали обрати самій.

До готелю йшли мовчки. Він знов підставляв плече під вітер, розрізаючи його для неї, і вона цього, певно, не помічала, а він робив це механічно, як дихав. Біля стійки портьє підняв був очі — на нього, на промоклу дівчину поряд — і вистачило тому портьє інстинкту самозбереження стерти з пики будь-який вираз раніше, ніж Райнер устиг його стерти сам.

У номері Кая спинилась на порозі. Він побачив, як вона ковзнула поглядом по всьому — простір, висота, дорога тканина штор — і як стиснула губи, не давши собі здивуватись уголос. Бідняцька гордість: не показати, що багатство тебе вразило. Він добре знав цю породу гордості. Поважав її більше, ніж усю пиху лордів, разом узяту.

— Ванна за тими дверима, — сказав він, не давши їй ніяковіти. — Гаряча вода є. Лізь під душ, поки не звалилась із гарячкою. Мокре розвісь на батареї, до ранку висохне.

Поки вона роззиралась, він витяг із шафи свою футболку — чорну, велику — і ту горезвісну пару вовняних шкарпеток. Кинув на ліжко.

— Перевдягнешся в це. Завелике, зате сухе й тепле. Шкарпетки, як обіцяв. Бачиш, не збрехав — у мене таки є.

Вона пирхнула — і тут же насупилась, ніби сердячись на себе за той смішок. Згребла футболку, шкарпетки. Біля дверей ванної озирнулась:

— Райнере. Дякую. Що по-людськи

— Іди вже, — сказав він. — Капає з тебе на килим. Килим, між іншим, дорожчий за тебе.

Це була неправда — нічого на світі не було дорожчим за неї, — але вона не знала, а він мусив чимось прикрити те, що в нього робилось усередині, коли вона стояла отака, мокра й вдячна, в його номері. Тож він прикрився жартом про килим. Спрацювало: вона фиркнула, кинула «хам» і зникла за дверима. Зашуміла вода.

А він налив собі в склянку чогось із бару — не пити, людський алкоголь його однаково не брав, — просто щоб руки чимось зайняти. Сів. І слухав, як за стіною ллється вода, і думав про те, що зараз вона там без тієї мокрої одежі, і що він — поважний, витриманий, з усіма своїми роками за плечима — сидить у кріслі, як підліток під дверима роздягальні, і вмовляє себе не бути свинею.