29

*Кая*

Він приходив четвертий вечір поспіль, і я перестала вдавати перед собою, що мені це байдуже.

Вперше того дня, як збила його на льоду, потім ще, і ще, і ось уже четвертий вечір я ловила себе на тому, що під закриття поглядаю на двері. Що залишаю в горщику найкращий шматок. Що, прибираючи, прислухаюсь чи не теленькне дзвіночок по-особливому.

Чотири вечори це небагато. Я це собі повторювала. Чотири вечори, доросла ти жінко, а вже як дівчисько біля вікна. Розумна голова казала,не дурій, ти його не знаєш, Зося від нього сахається, ведмідь нюхом чує недобре. А молоде Каїне тіло, у якому грала чужа гаряча кров, голову не слухало. Тіло просто раділо, коли він заходив. Просто й тупо раділо, як радіє пес, зачувши свого.

І найгірше мені вже мало було просто дивитись, як він їсть у кутку. Мені хотілось говорити з ним. По-справжньому. А ми ж досі говорили, як офіціантка з клієнтом: «що замовлятимете», «дякую», «смачного». Чотири вечори а я навіть не знала до пуття, як його звати. Чула одного разу, тихе «Райнер» і не була певна, чи то ім'я, чи я недочула.

Той день почався недобре. Небо з самого ранку висіло низьке, жовто-сіре, важке, і притискало місто. Зося, прийшовши по свою каву, понюхала повітря, як стара мисливська собака, і сказала:

— Замете сьогодні. Так замете, що й носа не виткнеш. У мене коліно крутить зранку, а воно бреше рідше, ніж усі ваші прогнози по телевізору.

Зося рідко помилялась. До обіду посипало, спершу легко, лапатими клаптями, а тоді щільніше, густіше, і до вечора розгулялось так, що світ за вікном зник. Лишилась суцільна біла стіна, крізь яку вітер шпурляв сніг повними жменями, і ліхтарі надворі тільки тьмяно блимали, ніби свічки, накриті ковдрою. Гості розбіглися ще завидна, хто має голову, той у таку годину сидить дома при теплі, а не лазить по чужих ресторанах.

— Зачиняймося раніше, — буркнув Назар, визирнувши в білу каламуть. Брови його зійшлися в одну кошлату лінію. — Однаково ні душі не буде. Кає, ворушись, бо застрягнеш тут до ранку. У таку завію транспорт стане як стій. Дай боже, щоб ти доповзла додому.

Я й сама бачила, що добром не пахне. Та однаково взялась домивати — звичка робити все до ладу сильніша за здоровий глузд, скільки себе пам'ятаю.

І дзвіночок теленькнув. По-особливому.

Він зайшов занесений снігом по самі плечі, у білій шапці налиплого снігу на темному волоссі. Обтрусився на порозі, як великий пес, що вибрався з кучугури, і вніс із собою хвилю морозу й того свого запаху диму й нагрітого каменя.

— Ви що, зовсім подуріли? — це вирвалось у мене раніше, ніж я встигла подумати про ввічливість. — У таку бурю? Та там за крок нічого не видно, ви ж могли заблукати к чортам або під щось втрапити!

— Машини не їздять. — сказав він спокійно, розмотуючи замерзлий шарф. — Я перевіряв. Усе місто стало. Так що під щось я втрапити не міг, хоч би й намагався.

— А замерзнути в заметі? А зламати собі шию на льоду?

— А оце вже… — сказав він серйозно, без тіні усмішки, — гідна причина вийти з дому. Заради цього варто було.

Я не знала сміятись чи лаятись. Назар із кухні буркнув щось дуже непривітне про «понаїхали на нашу голову», з гуркотом погасив плиту й оголосив, що з гарячого лишився самий узвар і вчорашні пиріжки, бо кухню він уже закрив і вдруге заради приблуди не відкриватиме.

— Узвар і пиріжки в таку ніч це королівська вечеря, — сказав Райнер незворушно. — Дякую, майстре.

Ведмідь на «майстра» зиркнув підозріло — чи не глузують із нього, але глузду не вловив і тільки крекнув.

Я налила узвару, винесла пиріжки. Він їв неквапно, а я домивала останнє, і буря за вікном вила на всі голоси, шарпала двері, кидала в шибки повні пригорщі снігу, гуділа в димарі. Назар зібрався, натягнув свого величезного кожуха, біля порога затримався. Нахилився до мене, тихо, щоб гість не чув:

— Ключі під вазон, як завжди. І от що, Кає. — Він стрельнув оком у куток, де сидів Райнер. — Не подобається мені це. Чужий чоловік, ніч, буря, ти сама. Я б його раніше випхав, та виганяти людину в таке надвір гріх. Тож слухай, посидь у теплі, поки вщухне трохи, а він хай іде. Не треба вам разом тинятись по темряві. Чула мене?

— Чула, дядьку Назаре, — шепнула я. — Не хвилюйтесь, я буду обережно.

Він пішов, кинувши на гостя останній важкий погляд, від якого новенькі офіціанти бліднуть і починають заїкатись. Райнер витримав його спокійно, навіть кивнув на прощання як рівний рівному, без тіні остраху. І двері за ведмедем зачинились, лишивши нас двох у теплій порожній залі, відрізаній від світу білою бурею.

Тиша. Тільки камін догоряє,тріщить, та надворі виє, та парує на столі недопитий узвар.

Я домила, витерла руки, зняла фартух. Він підвівся, поклав на стіл гроші як завжди, удвічі більше, ніж належало.

— Я вас проведу, — сказав. Не спитав,сказав, спокійно й твердо. — До зупинки. Саму вас у це я не пущу, хоч що там ведмідь велів. Не сперечайтесь.

Я хотіла була заперечити — Зося ж казала, і Назар казав, і власна голова казала. А тоді глянула у вікно, на ту білу пітьму, де навіть ліхтарів не видно, і всі застороги якось притихли.

— Ходімо, — сказала. — Тільки попереджаю, як замерзнемо на смерть під якимось заметом, нарікати будете тільки на себе. Я вас не кликала.

— Беру на себе, — сказав він. І вперше за весь вечір кутик його губ ледь смикнувся.

Ми вийшли і буря вдарила в обличчя. Перехопило дух, сніг полетів збоку, миттю набився за комір, вітер штовхнув у груди так, що я поточилась. Райнер ступив ближче —не торкаючись, але так, щоб затулити мене плечем від вітру, прийняти удар на себе. І ми побрели до зупинки крізь намети, що подекуди намело по коліна, і кожен крок давався з боєм, з рипінням, із сапанням.

Зупинка стояла мертва. Темна, занесена снігом по лавку, табло не світилось. Ні душі. Я вдивлялась у білу круговерть туди, звідки мала б виповзти моя маршрутка, і не бачила нічого. Жодного вогника. Жодного руху. Дорога перед нами лежала біла, гладенька, незаймана — ні колії, ні сліду шин, ніби нею від створення світу ніхто не їхав.