28

*Райнер*

Назад до готелю Райнер йшов пішки, хоч і міг викликати машину. Йому треба було йти. Рухатись. Бо те, що прокинулось у ньому за вечерею, не давало стояти на місці.

Сніг падав на плечі, танув. Місто спало. А дракон усередині не спав — він гудів, низько, глибоко, тим гулом, якого Райнер не чув у собі триста років. Гул задоволення. Гул звіра, що нарешті дістався туди, куди йшов усе життя, і тепер не хотів іти більше нікуди.

Вона була за кілька кроків від нього цілий вечір. Він дихав нею. Не слідом у повітрі, не відлунням — нею самою, теплою, живою, що нахилялася над його столом, ставлячи узвар, і щоразу, коли вона нахилялась, дракон у ньому стогнав і рвався, і Райнер мусив тримати руки на колінах, щоб не простягнути їх, не торкнутися, не вхопити.

Триста років він думав, що знає себе. Холодний. Стриманий. Володар. А виявилось — досить однієї рудої відьми, що пахне травами, тканиною й чимось своїм, теплим, від чого в нього темніло в очах, — і весь його холод обертався на попіл.

— Ви мовчите вже пів години, мілорде, — обережно сказав Орест, що йшов поруч. — Це або дуже добре, або дуже погано.

— Не знаю, — чесно сказав Райнер. — І те, і те.

— Як вона?

Райнер не відповів одразу. Як вона. Хіба це скажеш словами.

— Вона мене не боїться, — мовив нарешті. — Стара відьма в кутку — боїться. Ведмідь на кухні — насторожився, я чув, як у ньому принишк звір. Вони відчули, хто я. Не розумом — нутром. А вона… — Він похитав головою. — Вона теж відчула. Я бачив. Та не злякалась. Сказала мені «гріться, коли свого тепла нема». Мені, Оресте. Древньому дракону. Як замерзлому псові з вулиці.

— І це вам сподобалось.

— Це мене вбило, — тихо сказав Райнер. — Триста років переді мною стелились. А вона пожаліла. Просто пожаліла, як жаліють усіх змерзлих. І знаєш, що найгірше? Вона має рацію. Я змерз. Я триста років змерзлий, Оресте, тільки не знав слова для цього, поки вона не сказала.

Вони дійшли до готелю. Райнер спинився, підвів голову до двох місяців, до неба, де колись, дуже давно, він літав вільно й не знав ні холоду, ні самоти.

— Вона відьма, — сказав він. — Ти відчув?

— Відчув, мілорде. Слабка ще, недовчена. Але дар у ній є. І дивний — не такий, як у звичайних відьом. Тепліший. Глибший. Ніби спить щось велике, тільки-тільки прокидається.

— Він прокидається швидше поряд зі мною, — сказав Райнер. — Я це бачив сьогодні. Коли вона нахилялась близько у ній наче щось спалахувало. Тихо, ледь-ледь. Її сила тягнеться до мене, як моя до неї. Пара будить пару, Оресте. Так завжди було. Що ближче ми будемо, то швидше прокинеться її дар.

— Тоді вона скоро відчує, що ви не просто чоловік, який їй сподобався, — сказав Орест. — Дар підкаже їй. Тіло підкаже. Вона почне питати — чому. Чому її тягне до приїжджого торговця так, як не тягло ні до кого. І рано чи пізно докопається до правди що ви її пара. А тоді спитає, чому ж ти мовчав?

Райнер довго дивився в небо.

— Знаю, — сказав. — Я граю з вогнем, який сам і запалив. Кожен вечір, що я сиджу там і мовчу про те, хто я і хто вона мені, — це ще один камінь у стіну, яку вона потім розіб'є об мою голову. Я це розумію, Оресте. Розумом — розумію все.

— А не розумом?

— А не розумом я хочу завтра знов туди піти, — тихо сказав Райнер. — Сісти за той стіл. Дивитись, як вона носить тарілки й сміється з ведмедем. Слухати, як вона розповідає про своїх бабусь і вінки. І мовчати про все, аби тільки вона й далі дивилась на мене, як на людину. Бо щойно вона дізнається правду — цей погляд зникне. Назавжди. А я ще не наситився ним. Триста років без нього прожив, а тепер двох вечорів мало.

Орест мовчав. А тоді сказав — тихо, без докору, майже співчутливо:

— Ви закохуєтесь, мілорде. Не як дракон у пару. Як чоловік у жінку. Це навіть небезпечніше.

Райнер не відповів. Бо й відповідати не було чого. Орест мав рацію, як завжди.

Він піднявся в номер, але не лягав довго. Стояв біля вікна, дивився на сонне місто, десь у глибині якого, на околиці, у бідній державній комірчині спала зараз вона — руда відьма, що пожаліла дракона й не знала, кого пожаліла.

«Завтра, — думав він. — Завтра я знов прийду. І післязавтра. Буду поряд, скільки дозволить. Заслужу її — повільно, чесно, як простий чоловік. А правду скажу потім, коли вона вже не зможе мене прогнати, бо вже полюбить».

Це був план боягуза, і Райнер це знав. Триста років він не був боягузом ні в чому. А тут — став. Бо вперше мав що втрачати.

І дракон у ньому, засинаючи нарешті під ранок, тихо муркотів — уперше за триста років задоволений. Бо хай розум тривожився, хай Орест застерігав, хай попереду чигала розплата за брехню — а звір знав одне, просте й непохитне:

вона поруч. Він її знайшов. І більше нікуди не піде.

***

*Кая*

Наступного ранку я прокинулась із думкою про нього і розсердилась на себе ще до того, як умилась.

«От тобі й маєш, — буркнула я власному відображенню в мутному дзеркалі. — Тридцять один рік прожила, чоловіка поховала — ну, не поховала, це вони мене там поховали, а поводишся, як дівчисько, що вперше хлопця побачило. Соромно, Аліно. Кає. Як тебе там».

Бо отак воно й було. Тіло було Каїне, вісімнадцятирічне, і десь у його жилах, видно, грала молода кров, що не питала мого дозволу. А голова — моя. Доросла. Та, що вже бачила, чим закінчуються гарні незнайомці, які чекають під ліхтарем.

І ця доросла голова казала мені просту річ, не дурій.

Я знала ціну такому теплу. У першому житті теж усе починалося з тепла. З уваги. З того, що хтось дивиться на тебе, як на диво. А потім диво швидко набридало, і починалось інше — масаж ніг, зняті шкарпетки, «куди ти знов зібралась», «що ти за день зробила». Тепло обернулось кліткою так поступово, що я й не помітила, коли двері зачинились.

Удруге я в ту клітку не піду. Хоч би хто чекав під ліхтарем. Хоч би як гарно пахнув димом і нагрітим каменем.