27

*Кая*

Того вечора в «Шкварці» зібралася сама нечисть, і це був добрий вечір. Я люблю такі, коли мороз притискає по-справжньому, людям йти до нас ліньки, зате сходяться свої. За дальнім столом галасували студенти-перевертні, кролі з гуртожитку, що, як завжди, замовили одну каву на трьох і грілися біля каміну, поки Назар не зглянеться й не винесе їм учорашніх пиріжків «бо однаково псуються». Пані Зося сиділа на своєму місці біля вікна, гріла долоні об чашку, і другий стілець, як завжди, стояв порожній — для зниклого чоловіка. Пан Тимко-гном вечеряв у кутку, бубонячи щось до свого товариша. А на вулиці, за замерзлим вікном, у синіх сутінках кружляв сніг, і високо над містом, між двома місяцями, раз майнула й розтанула темна крилата тінь — хтось із лордів летів у своїх лордівських справах, і ніхто навіть голови не підвів. Звична річ.

Я розносила гарячий узвар і думала, що люблю цей світ. Дивний, повний усякого, а свій. Уже свій.

Дзвіночок над дверима теленькнув, упустив клуб морозної пари і його.

Я впізнала, перш ніж роздивилась. Дивно, але впізнала наче не очима. Щось у залі ледь змістилося так буває, коли в теплу кімнату заходить хтось із морозу й приносить за собою холод і простір. Тільки тут був не холод. Тут було щось інше, від чого в мене на потилиці ворухнулося волосся, а пані Зося біля вікна раптом підвела голову й примружилась, наче внюхала щось у повітрі.

Він зайшов. Цього разу без костюма, темний светр, проста куртка. Я думала, без костюма він стане простішим. Дзуськи. З нього хоч що зніми, порода лишиться, висота, неквапна певність, та особлива тиша, яку носять із собою істоти, звиклі, що перед ними розступаються. Я ще зранку не могла второпати, хто він, а тепер, у напівтемряві зали, де по кутках ворушилися тіні нечисті, він раптом видався мені… не на місці. Завеликим для нашої комірчини. Ніби яструб залетів у голубник.

Пані Зося провела його поглядом — довгим, чіпким, відьомським і чомусь міцніше стиснула чашку.

Він сів за той самий кутовий столик. У мою зону, нікуди не дінешся.

Я долила Зосі узвару, вона любить гарячий, і стара, не підводячи очей, тихо сказала:

— Обережно з тим, дитино.

— З яким?

— З новим. — Вона дивилась у вікно, а не на мене. — Не знаю, хто він. Але не торговець, це я тобі як відьма кажу. Від нього тягне старим. Дуже старим і дуже сильним. Я таких на віку двічі стрічала і обидва рази то були не прості люди. Зовсім не люди. — Вона нарешті глянула на мене. — Ти приглядайся, але здаля. Чула?

У мене по спині пройшов холодок. Бо Зося дурниць не каже. Стара відьма бачить те, чого я ще не вмію. І якщо вона занепокоїлась — то було від чого.

— Чула.— сказала я.

Та робота є робота, і я підійшла до того столика, хоч усередині вже сиділа Зосина засторога, як скалка.

— Доброго вечора, — сказала я з тією привітністю, яку вмикаю всім гостям. — Знов до нас? Ранкова яєчня не злякала?

— Радше навпаки, — сказав він. Голос був низький, рівний, з тією вагою, що буває в людей… ні. Зося має рацію. Не в людей. — Я нечасто буваю там, де мені цікаво, що буде далі. А тут уранці офіціантка збила мене з ніг і вибачилась пирогом. Захотілось перевірити, чи завжди тут так.

— Не завжди, — сказала я. — Тільки коли під ноги лізуть. Що замовлятимете?

— На ваш розсуд. Зранку ви вгадали.

Я записала наше зимове особливе меню, м'ясо в горщику, узвар і пішла на кухню. А спиною відчувала як він дивиться. Не масно, не так, як чоловіки дивляться на жінок. Інакше — уважно, чіпко, ніби не на мене, а крізь мене, ніби щось у мені вираховує. І від цього погляду в грудях, глибоко, ворушилося щось дивне — не страх, а наче відгук. Наче там, усередині, хтось тихо озивався на нього. Я такого не знала за собою. І воно мені не сподобалось.

На кухні Назар знімав горщик з вогню. Підняв голову, повів широким носом — і завмер.

— Хто прийшов? — спитав ведмідь. Голос у нього був не той. Нижчий. Сторожкий.

— Та клієнт ранковий, — сказала я. — А що?

Назар повів носом ще раз, повільно, глибоко як звір, що пробує вітер. Шерсть на його передпліччях, я бачила, ледь піднялась.

— Перевертень чує перевертня, — буркнув він. — Відьма чує відьму. А оце… — він кивнув у бік зали, насупившись, — оце я не знаю, що. Велике. Старе. У мене всередині ведмідь принишк, чула? Принишк, як перед чимось дужчим. А мій ведмідь мало кого боїться. — Він тицьнув мені горщик, але не відпускав, тримав, дивлячись в очі. — Ти з ним сторожко, Кає. Я не кажу гнати — гроші він платить, поводиться чемно. Але сторожко. У це місто лорди з'їхались були восени недарма. І не всі роз'їхались, видно.

— Думаєте, він… лорд? — у мене похололо всередині.

— Я думаю, що не нашого польоту птах, — сказав Назар. — А якого те його діло. Неси, поки гаряче. І не лізь у його справи. Великі справи маленьких людей перемелюють.

Я понесла горщик, і руки в мене були не зовсім тверді.

Поставила, зняла кришку — пара вдарила вгору. Він не накинувся, як голодні. Спершу посидів над тим горщиком, заплющивши очі, вдихаючи. І я раптом помітила, як роздулися його ніздрі — глибоко, по-звіриному, ловлячи не пару від м'яса, а щось інше. Мене. Він нюхав мене, коли я нахилилась, — тихо, майже непомітно, але я це впіймала, і по тілу пройшов мороз навпіл із чимось гарячим, чого я не хотіла називати.

Зося. Назар. Обоє внюхали в ньому щось не те. І він сам — нюхає мене, як звір.

«Хто ти такий?» — подумала я, відходячи. А вголос не спитала. Бо є питання, на які краще не отримувати відповіді, поки не готова.

І все-таки від нього пахло. Я це чула щоразу, як підходила. Не парфумами — від парфумів у мене болить голова. Інше: димом, наче від багаття, що прогоріло. Розпеченим каменем. Нагрітою на сонці лускою — хоча звідки б я знала, як пахне луска. І це не відштовхувало. У тім і біда, що не відштовхувало. Тягло. Як тягне до вогню в мороз — знаєш, що обпечешся, а руки самі тягнуться.