26

*Кая*

Дзвіночок над дверима теленькнув, і я, не відриваючись від таці, гукнула «зараз підійду». Дорахувала решту панові Тимку, віднесла Зосі її каву, витерла руки об фартух і аж тоді рушила до нового відвідувача, на ходу дістаючи блокнот.

Підійшла. Підвела очі.

І збилася з кроку.

За столиком сидів той самий чоловік, якого я зранку збила з ніг перед готелем.

Я впізнала його одразу — таке обличчя не забувається за чверть години. Темне волосся, різкі риси, очі, від яких мені й тоді стало якось незатишно. Він зняв пальто, повісив на спинку стільця, і тепер було видно, що під ним костюм. Добрий костюм, дорогий, з тих, які я навчилася впізнавати ще в першому житті, коли подавала каву в кав'ярні бізнес-центру й надивилась на чоловіків, для яких такий костюм був робочою формою.

Я й тоді не любила таких. І зараз не зраділа.

— Це ви.— сказала я, не запитання, просто констатувала.

— Я.— підтвердив він.

Помовчали. Я чекала, що він скаже щось про ранок, пожартує, дорікне, ну хоч щось. Люди зазвичай починають говорити, коли впізнають одне одного. А він просто дивився. Спокійно, не відводячи очей, так дивляться чоловіки, які звикли, що під їхнім поглядом інші починають метушитись.

Я метушитись не стала. Я цих поглядів за своє життя набачилась.

— То ви, виявляється, ще й живий, — сказала я нарешті, розкриваючи блокнот. — А я весь ранок думала, чи не лишила вас там, під готелем, із переламаною спиною. Совість гризла. Бачу — дарма гризла. Цілі.

— Цілий, — сказав він. І, трохи помовчавши, додав: — Дякую, що турбувались.

— Я не турбувалась. Я просто не люблю бути винною. — Я клацнула ручкою. — Що замовлятимете?

Він не одразу відповів. Подивився на мене ще секунду тим своїм уважним, важким поглядом, а тоді перевів очі на меню, яке так і не розгорнув.

— А що б ви порадили?

Класична фраза. Її кажуть або ті, кому справді байдуже, що їсти, або ті, хто хоче втягнути офіціантку в розмову. Я не знала, до яких належить він, та й знати не хотіла.

— Яєчню з ковбасками.— сказала я спокійно. — Грінки. Кава чорна. Ситно, швидко, після падіння на лід саме те. За п'ять хвилин буде.

Я записала, хоч записувати там не було чого, забрала меню й пішла. Спиною відчувала його погляд — він проводжав мене через усю залу, не криючись. Неприємно. Не масно, не так, як дивляться чоловіки, що подумки тебе роздягають, а інакше, чіпкіше, ніби він не на мене дивився, а щось у мені вираховував. Від цього мені було ще незатишніше, ніж від звичайного масного погляду. Звичайний я хоч розуміла.

На кухні Назар глянув на мене з-під брів.

— Чого скривилась?

— Та клієнт, — я кивнула в залу. — Зранку я його на льоду збила, тепер прийшов снідати. Сидить, витріщається.

— Гарний хоч клієнт? — хмикнув ведмідь, розбиваючи яйця на сковороду.

— Такий собі, — сказала я

Назар засміявся— коротко, схвально, як завжди, коли я казала щось не по літах.

Яєчню я винесла, поставила перед ним. І вже відходила, та зупинилась.

Бо все-таки совість гризла, я людину з ніг збила, хоч і дорослого чоловіка, але впав він на лід. Хай встав, хай цілий, а провина лишалась провиною, і я не хотіла її просто так лишати висіти.

Я повернулась до столика, поставила поряд із яєчнею ще тарілочку з куском ягідного пирога.

— Це від мене, — сказала. — За ранок. Вибачте що збила вас.

Він глянув на пиріг, тоді на мене.

— Ви не винні, — сказав. — Там був лід. Я і сам був необережний.

— Може, й так. Але збила вас я, а не лід. — Я не сперечалась, просто ставила крапку. — Тож пиріг. Я не прошу його їсти, можете лишити..

Він трохи помовчав, дивлячись на мене, ніби я сказала щось дивне.

— Дякую, — мовив нарешті. Просто, без іронії. — Давно мені ніхто… — він не докінчив, ледь хитнув головою. — Дякую.

Я знизала плечима й пішла. Що він там не докінчив — не моя печаль. Поставила пиріг, заспокоїла совість, можна працювати далі.

День покотився звичним руслом. Та клієнт мене непокоїв — не як чоловік, а як збій у заведеному порядку.

Бо він не йшов.

Поснідав повільно, пиріг, до речі, з'їв, я бачила порожню тарілку. Розрахувався. Лишив чайові, від яких Гринь, прибираючи, аж завмер на секунду. А тоді дістав із сумки папери, замовив ще кави і взявся до роботи. Просто сидів і працював, годину, другу, мовби в нього тут кабінет, а не ресторан, де люди снідають і йдуть собі.

Я кілька разів ловила на собі його погляд. Завжди той самий — короткий, уважний, що відводився, тільки-но я оберталась. Не зухвалий. Гірше. Зухвалий я б розуміла й уміла осадити. А цей ніби вивчав. Терпляче, без поспіху, як вивчають те, що збираються купити.

Це мені не сподобалось найбільше. Бо саме так колись дивився на мене один чоловік — оцінююче, прицінюючись. І чим це скінчилось, я пам'ятала надто добре.

— Гриню, — шепнула я, проходячи. — Чого він сидить півдня?

— А тобі що, шкода стільця? — буркнув заєць. — Платить, кави бере, чайові золоті. Хай сидить хоч до ночі. Може, вдома в нього негаразд, може, робота така. Не чіпай людину, рудя.

Я й не чіпала. Але про себе відзначила, щось із цим чоловіком не сходилось. Костюм дорогий, годинник дорогий, тримається, як великий начальник, а сидить пів дня в ресторані середньої руки на околиці центру й розглядає офіціантку. Великі начальники так не марнують часу. У них кожна година розписана. А цей сидить, ніби йому нікуди поспішати.

І ще одне. Коли я ставила пиріг, помітила його руки. Долоні великі, а на них — мозолі. Справжні, робочі, як у Назара чи Вука. Звідки в такого випещеного пана робочі мозолі — я не розуміла. Костюм за цілу мою річну виручку, а руки, як у того, хто землю копає чи залізо кує.

Не сходилось. А я не люблю, коли не сходиться. Звичка з першого життя як щось не сходиться, значить, тебе десь дурять.

Опівдні він зібрався. Склав папери, підвівся і виявився таким високим, що мені довелось задерти голову. Розрахувався, знов лишив щедрі чайові. Біля дверей затримався, обернувся до мене.