25

Райнер*

Цього ранку Райнер вийшов із готелю іншою людиною.

Без столичного костюма у простому темному пальті, доброму, але без показної розкоші. Без букета. Без машини з водієм — він вирішив пройтися пішки, той квартал до «Шкварки», щоб зібратися з думками. Уперше за триста років він ішов на зустріч не як лорд, що йде брати своє, а як… він і сам не знав, як. Просто чоловік, що йде побачити жінку. Дивне, незнайоме відчуття. Тривожне. Майже хвилююче.

Він зупинився на сходах готелю, вдихнув морозне ранкове повітря. Сніг падав — великий, пухнастий, неквапний. Місто прокидалось. За квартал звідси, у «Шкварці», уже, мабуть, відчиняли двері, ставили стільці, вмикали світло. І вона там. Зараз він дійде… і нарешті побачить її. По-справжньому, не на екрані.

Райнер зробив крок зі сходів, подумки складаючи перші слова — щось спокійне, не нав'язливе, гідне…

І в цю мить щось ударило його в груди на повному ходу.

Не щось — хтось. Райнер не встиг ні згрупуватись, ні втриматись, нога ковзнула на обледенілій сходинці, і він, лорд дракон, з усього маху гепнувся на спину просто перед власним готелем.

А зверху на нього впала вона.

Він зрозумів це раніше, ніж устиг щось побачити. Зрозумів тілом, кров'ю, драконом усередині, що рвонувся й заревів так, що Райнерові заклало вуха. ВОНА. Запах — той самий, єдиний, теплий, за яким він гасав цілий місяць, накрив його з головою, зблизька, нестерпно реальний, не слід у повітрі, а вона сама, жива, тепла, важка, справжня, на його грудях.

Райнер не думав. Тіло вирішило за нього — руки самі зімкнулись у неї на спині, обхопили, притиснули щосили, інстинктивно, як хапають те, що шукав ціле життя й нарешті впіймав. Він обійняв її так, ніби від цього залежало його існування. І, можливо, залежало.

Час спинився.

Вона лежала на ньому — розхристана, у з'їхалій набік шапці, з-під якої вибилась руда коса, що вже наполовину розплелась. Над ними кружляли великі пухнасті сніжинки, повільні, як уві сні, падали їй на волосся, на щоки, на вії. А очі — сіро-зелені, ті самі, що він бачив мигцем на екрані й не міг забути,  були тепер просто перед ним. Близько. За долоню. Дивились на нього, спершу перелякано, а тоді…

А тоді вона засміялась.

Просто засміялась — дзвінко, щиро, без тіні зніяковіння, тим сміхом, від якого в Райнера всередині щось обірвалось і полетіло в прірву. Вона сміялась, лежачи на ньому, з розплетеною косою й сніжинками на віях, і це було найкрасивіше, найживіше, найнестерпніше, що він бачив за стільки років.

— Ой божечки! — видихнула вона крізь сміх. — Вибачте! Вибачте, заради бога, я така незграбна! Спізнювалась, біжу, нічого не бачу і просто в вас! Ви цілі? Нічого не зламали?

Райнер не міг говорити. Він дивився в ці очі за долоню від своїх, дихав її запахом на повні груди, тримав її в руках і не міг вимовити ні слова. Вперше дракон, що знаходив слова в будь-яких перемовинах, онімів повністю.

А вона… вона навіть не помітила. Не відчула нічого з того, що рвало його навпіл. Для неї це був просто незнайомець, на якого вона налетіла на льоду. Симпатичний незнайомець, так, але незнайомець, і вона спізнювалась.

— Та ви на мене не сердьтесь, — торохтіла вона далі, усе ще лежачи на ньому й усе ще сміючись, — я справді не навмисне, тут так слизько, а я незавжди спізнююсь! Ой, та ви ж, певно, забились, я ж важка… ну впала ж згори…

Вона вперлась руками йому в груди і Райнер відчув ці долоні крізь пальто, теплі, живі, і легко, спритно підхопилась на ноги. Над ним. Простягла йому руку  допомогти встати.

Він узяв. Її долоня лягла в його і дракон усередині знов застогнав від цього дотику, простого потиску руки, від якого Райнерові хотілось не вставати ніколи, лишитись отак, тримаючи її пальці, до кінця життя.

Вона смикнула — на диво сильно для такої тоненької і допомогла йому підвестись. Райнер встав, височенний над нею, усе ще тримаючи її руку, усе ще не в змозі вимовити ні слова, дивлячись на неї згори вниз, як на диво, як на те, чого чекав триста років.

А вона вже відпустила його руку. Поправляла з'їхалу шапку, запихала під неї розплетену косу, обтрушувала сніг із куртки — швидка, рухлива, уся в цьому моменті й уже наполовину в наступному.

— Ще раз вибачте! — сказала вона, відступаючи, всміхаючись йому тою усмішкою від якої він був ладен віддати всі свої землі. — Чесне слово, я не хотіла! Гарного вам дня, добродію! І обережніше на тому льоду, тут справді жах як слизько!

Вона обернулась — коса майнула з-під шапки і побігла далі. Легка, швидка, розхристана, жива. Геть. Від нього.

— Стривай.. — нарешті спромігся Райнер. Хрипко, тихо, запізно.

Та вона вже не чула. Вона бігла вулицею, перестрибуючи, поспішаючи на свою роботу, у свою «Шкварку» за квартал, і за мить зникла за рогом, лишивши його стояти на засніженому тротуарі, приголомшеного, розгубленого, з шаленим серцем і її запахом, що чіплявся за нього, як обіцянка.

Райнер стояв і дивився туди, де вона зникла.

Триста років. Триста років він готувався — сам того не знаючи — до зустрічі зі своєю парою. Уявляв її тисячу разів. Будував плани. Складав слова. Учора ще був певен, що вразить її статусом, квітами, тим, що він лорд.

А вона прийшла сама. Збила його з ніг на льоду, впала зверху, насміялась, вибачилась і втекла навіть не дізнавшись його імені. Навіть не зрозумівши, кого щойно тримала в руках. Для неї він був випадковий перехожий, незграбний добродій на слизькому тротуарі.

І це було приниження, якого не стерпів би жоден лорд.

Та Райнер не відчував приниження. Він стояв на тому тротуарі й уперше, мабуть по-справжньому почувався живим. Геть-чисто живим, з ніг до голови, з калатанням серця, з її сміхом у вухах, з її запахом на своєму одязі.

— Орест, — сказав він тихо, коли той підбіг, стривожений, бачивши все здалеку.

— Мілорде! Ви впали, я бачив, та дівка вас просто збила з ніг, я зараз її…