24

*Райнер*

Райнер готувався до цієї зустрічі ретельніше, ніж до будь-яких перемовин за триста років.

Зранку він підняв на ноги пів готелю. Костюм — найкращий, той, що пошитий у столиці, темний, бездоганний, у якому він виглядав саме тим, ким був лордом, перед яким відчиняються будь-які двері. Сорочка випрасувана так, що ляскала. Жодних метеликів-краваток — він пам'ятав учорашній і більше не хотів виглядати, як офіціант на бенкеті. Усе строго, дорого, владно.

Орест спостерігав за цими зборами з обережним подивом.

— Мілорде, ви впевнені, що варто… так? — нарешті ризикнув він. — Це ж простий ресторан. Вона офіціантка. Може, не варто з'являтись, як на коронацію?

— Саме як на коронацію. — відрізав Райнер, поправляючи запонки. — Перше враження вирішує все, Оресте. Вона має одразу зрозуміти, хто прийшов по неї. Що це не залицяння якогось крамаря. Що сама доля привела до неї лорда.

— А якщо їй не потрібен лорд?

Райнер навіть не озирнувся.

— Усім потрібен лорд. — сказав він із певністю людини, яка ніколи не чула слова «ні». — Особливо дівчині, що плете вінки. Я дам їй усе, про що вона й мріяти не сміла. Така пропозиція не відхиляється.

Орест змовчав. Він уже знав, коли варто помовчати.

Букет Райнер обирав сам і це, мабуть, було найкумедніше видовище за весь ранок, древній дракон, лорд, повелитель земель, прискіпливо перебирав квіти в єдиній квітковій крамниці міста, відкидаючи одні, вимагаючи інших, поки не зібрав щось таке велике й розкішне, що квіткарка ледь утримувала його обома руками. Він хотів справити враження. Він звик справляти враження. І не сумнівався, що справить.

З тим букетом, у тому костюмі, у найкращій своїй машині Райнер і вирушив до «Шкварки». До неї.

Дорогою він навіть подумки склав, що скаже. Щось коротке, вагоме, від чого в неї перехопить подих. Він уявляв, як зайде і вона завмре з тацею в руках. Як упізнає в ньому те, чого ще не розуміє, але вже відчуває. Як він простягне їй квіти й скаже…

Машина зупинилась біля ресторану.

Райнер вийшов — статечно, велично, з букетом, готовий до тріумфу.

І став перед зачиненими дверима.

Темні вікна. Згашене світло. На дверях — папірець, причеплений криво, від руки, великими нерівними літерами:

«ЗАЧИНЕНО. ВИХІДНИЙ У ВСЬОГО ЗАКЛАДУ. ГУЛЯЄМО. БУДЕМО ЗАВТРА. НАЗАР».

Райнер стояв перед цими дверима з велетенським букетом у руках і не міг повірити очам.

Зачинено.

Він смикнув ручку — про всяк випадок, по-дурному. Замкнено. Зазирнув у темне вікно — порожньо. Стільці на столах, світло згашене, ні душі.

— Мілорде, — обережно сказав Орест, підійшовши. Він прочитав папірець, і Райнер міг присягнутися, що в кутиках його губ ховається посмішка. — Здається… вони гуляють.

— Я бачу, що вони гуляють!— процідив Райнер.

— Може, дізнатися де саме? Я можу розпитати в сусідніх крамницях…

— Дізнайся.

Орест зник і повернувся за десять хвилин, і посмішку він уже ховав погано.

— Власник, — доповів він, — такий собі Назар, перевертень із ведмедів, зачинив заклад на день. Кажуть, рідкісна подія, він майже ніколи не зачиняється. Але сьогодні — повіз усіх своїх працівників за місто. У сусіднє містечко. Там, виявляється, ярмарок. Зимовий. З цирком, виставами, балаганом. Цигани, актори, гойдалки. — Орест нарешті не витримав і додав: — Поїхали розважатись, мілорде. Усім закладом.

Райнер мовчав довго.

Він стояв перед зачиненими дверима, у своєму бездоганному столичному костюмі, з велетенським букетом, який уже починав здаватися йому безглуздим, — древній лорд, повелитель земель, що приїхав справити враження на дівчину, яка в цю саму мить каталась на сільській гойдалці десь за містом і навіть не підозрювала про його існування.

— Балаган. — сказав він нарешті глухо.

— Балаган, мілорде, — підтвердив Орест.

— Вона на ярмарку. З цирком і циганами.

— Схоже на те.

Райнер подивився на букет у своїх руках. Тоді на зачинені двері. Тоді на Ореста, який уже й не намагався стримати посмішку.

І раптом — уперше за всі ці виснажливі тижні — засміявся. Сам. Глухо, хрипко, неохоче, але засміявся.

— Триста років, — сказав він, хитаючи головою. — Триста років мене не змусило сміятись ніщо. А це місто за один місяць довело мене до того, що я регочу перед зачиненими дверима ресторану з оберемком квітів, як відкинутий наречений. Вона знущається з мене, Оресте. Сама того не знаючи, ця дівчина знущається з мене вже місяць. Казан, юрба, діти, а тепер — балаган.

— Може, це знак, мілорде…— обережно сказав Орест.

— Знак чого?

— Що з нею не буде легко. — сказав Орест. — Ви готувались до легкої перемоги. А доля вам уже місяць натякає, забудь про легку. Ця жінка тобі легко не дасться. Ні знайтись, ні, підозрюю, здатись.

Райнер подивився на нього довго. А тоді знов перевів погляд на той криво причеплений папірець. «ГУЛЯЄМО. НАЗАР».

— Знаєш що, Оресте, — сказав він уже інакше — тихіше, задумливіше. — А може, воно й на краще. Може, мені й не треба легко. Легке я мав стільки років. Усе легке. Усе, що хотів, простягав руку й брав. І знаєш, яке воно на смак, оте легке? Прісне. — Він глянув на букет. — А ця руда відьма зі своїм балаганом… вона за місяць змусила мене щось відчути. Лють. Відчай. Сміх оце. Я вже й забув, що так буває.

Він простягнув букет Орестові.

— Постав десь. Чи віддай комусь. Завтра я приїду без букета.

— Без букета, мілорде?

— Без, — сказав Райнер, востаннє дивлячись на зачинені двері «Шкварки». — І без столичного костюма. Я вже зрозумів цю не вразиш ні квітами, ні костюмом, ні навіть тим, що я лорд. Її, схоже, взагалі нічим не вразиш із того, чим вражають інших. — Він криво всміхнувся. — То й приходити треба інакше. Простіше. Як людина, а не як вітрина.

Він сів у машину. І, від'їжджаючи, ще раз озирнувся на темні вікна — за якими завтра, він уже твердо знав, нарешті її побачить.